Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Так! Поталанило вам, наче потопельникам з тим кошмаром. То кажеш вештається в мережі? Де ж вона інтелекту напозичала? Колись решту в супермаркеті на касі забувала, а тут прорвало... Ну все, біжи скоріше до Трохимовича, бо на урок запізнишся. Це я потримаю, йди.

Не квапиться до свого класу Сторожук і залишає в руках мої важкі книжки. Знаєте, поруч з Ним я почуваюся надійніше, ніж вдома з батьками. Може таке й негарно казати, але це чистісінька правда.

А ще виявилося, що наші з Захаром сумні припущення до добра не довели. Ввечері мамі зателефонувала подруга Катьки й повідомила, що та біда в неї побувала, позичила кількасот баксів і попхалася... до москви.

На жарт це скидалося мало і в мами від новин стався серцевий напад. А як медики їй трохи допомогли й швидка зникла від двору, ми з татом мовчки навели лад на кухні та пішли відпочивати, не розуміючи, за що грім розбив нашу мирну хату?

Я не витримала й набрала Захара.

– Віко, що сталося? У тебе голос тремтить, – знову безпомилково визначив мій стан Сторожук. – Це через ту напасть?

– Краще б нам її взагалі не знати, Захаре! Так, шалава помандрувала до москалів, а мама тепер лежить, – схлипувала я в трубку.

– Звідки цей хайп? І нащо так перейматися? Може мені прийти? – розхвилювався він.

– Але ж надворі ніч. Завтра вихідний, я прийду на доріжку, як ти свій крос побіжиш. Тоді й поговоримо, хоча ми до ладу нічого не знаємо. Мабуть, якби знайома їй грошей не позичала, то й не зателефонувала. Ти пробач, що я сон відібрала, – промовляю та відчуваю, як світліє на душі.

– Вікі, взаємне безсоння навіть бадьорить. А хочеш я тобі казку розповім?

– Ні, дякую. Тепер у мене вийде поспати, бо ти мій оберіг! – перевертаюся на улюблений бік і тихо посміхаюся.

Розділ 4. Вихідний

Я вже розповідала, що відразу за нашими дворами в’юнкі стежинки манять поринути до чар зеленої краси. Місцеві жителі й випадкові гості нестримно прямують помилуватися розмаїттям трав і послухати пташиний спів.

Певно що наші аборигени давно вподобали окремі галявини, щоб за бажання, накрити стіл під високим небом. Покуштувати нехитрих страв, адже вони на свіжому повітрі вдесятеро смачніші. Ось такий він наш край та іншого не треба.

– Привіт! Вибач, що перериваю твій забіг, – зупиняю високого спортивного хлопця, котрий традиційно огортає мене блаженним поглядом, з голови до ніг.

– Вітаю! Скажи, ти поспала? – дбайливо запитує Сторожук.

– А що в мене такий потворний вигляд зранку чи це прояв твого виховання? – цинічно приборкую його ніжність та глибоко вдихаю цілющі аромати сосни.

– Вікі, не спокушай долю. Знаєш, що ти гарна будь-коли. Просто турбуюся про вчорашнє, – лагідно промовляє Захар, а далі я повторюю йому все, що накипіло. Та збагнути поведінку неадекватної Катерини, нам нормальним, важко. Чи неможливо взагалі?

Ця особа роками вперто сиділа на шиї у батьків. Двічі, з маминої легкої руки, спробувала влаштуватися на роботу та працелюбності не проявляла й поверталася на канапу, до телевізора. Там вона жерла чипси й переглядала шоу: як вийти заміж на мільйонера. Оце й усі життєві досягнення моєї старшої сестри.

Сьогодні вранішнє сонце десь забарилося і з-за кущів тягнуло прохолодою. Мій уважний кавалер зірвав з себе худі й оповив мій стан тканиною, яка ще тримала його тепло.

– Дякую, а ти не замерзнеш? – питаю дурницю й ловлю його грайливий погляд.

– Твоя присутність завжди несе мені тепло. Навіщо запитуєш, коли знаєш напевно? – зненацька опускає голову Сторожук і я відчуваю, що зараз він порушить наші правила, але чую: – Дивися, білочка поміж дерев літає...

Я повертаю голову туди, куди показують Його очі й дійсно бачу, як руденьке створіння вправно перестрибує з дерева на дерево. Далі уважно слідкую за рухом пухнастої тваринки й раптом чую на своїй щоці миттєвий дотик його губ. Хапаюся долонею за обличчя й зиркаю на порушника суворим поглядом: