SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Ліра повільно повернула голову в бік дальнього кутка кімнати, туди, де густішала непроглядна темрява. Спершу вона нічого не побачила. Лише розмиті тіні, що химерно танцювали на шорстких стінах, та густу пелену пилу, що мірно коливалася в тьмяному світлі, немов завіса, яка приховує щось зловісне. Може, мені здалося? Може, я просто перевтомилася, і зранений мозок видає бажане за дійсне? Але звідки тоді цей липкий, нудотний запах, що лоскоче ніздрі й викликає нудоту? Запах смерті та розкладання… Запах «Попелястого». 

Серце шалено закалатало в грудях, відганяючи залишки сну. Ліра затамувала подих, вдивляючись у темряву, намагаючись не пропустити ані найменшої деталі, ані єдиного руху. У кімнаті панувала дзвінка тиша, яку порушувало лише завивання вітру за вікном, але в цій тиші вона відчувала щось іще. Щось чуже й вороже. Щось, що спостерігає за нею, не відриваючи погляду. Щось, що ховається в тіні, чекаючи слушного моменту. Їй здавалося, що стіни звужуються, стискаючи її з усіх боків, що стеля опускається, готова розчавити її своєю вагою. Страх скував її тіло, паралізував волю, і вона не могла поворухнутися, немов перетворилася на кам’яну статую. Ні… Це не галюцинації. Там хтось є… 

І потім, немов нізвідки, з мороку проступили обриси постаті. Згорблена й нерухома, вона сиділа в самісінькому кутку, немов врісши в стіну, немов ставши частиною цієї розрухи. Неможливо було розгледіти обличчя, лише темний, розпливчастий силует, закутаний у якесь брудне, обшарпане лахміття, що більше скидалося на саван. Він не рухався, не видавав ані звуку, немов був мертвий. Але Ліра знала, що це не так. Вона відчувала його присутність кожною клітинкою свого тіла. Знала, що він дихає, що він живе, що він спостерігає за нею і чекає, що вона зробить перший крок. Це «Попелястий»… Він чекав на неї тут? Загнав її в пастку? Чи він просто блукач, що знайшов тут тимчасовий притулок? Що йому потрібно? 

Перша думка – схопитися за клинок. Ліра судорожно спробувала намацати руків’я, але одразу ж обпекла плече пекельним болем. Рана давала про себе знати, нагадуючи, що зараз вона — не воїн, а лише слабке, зранене дівчисько, не здатне навіть звестися на ноги. Дідько! От же дідько! Не час зараз слабшати! Треба взяти себе в руки, підвестися і показати цій тварюці, що я її не боюся! Але тіло не слухалося, відмовлялося коритися, немов паралізоване. З безсилою люттю Ліра усвідомила, що зараз вона абсолютно беззахисна перед цією істотою, що в неї немає жодного шансу на перемогу в бою. Що ж робити? Невже це кінець? Невже я так і помру тут, у цій проклятій дірі, забута й нікому не потрібна? Але ні, вона не збиралася здаватися без бою. Навіть у такій безнадійній ситуації вона мусила спробувати щось зробити. Треба щось вигадати… Треба якось виграти час… Можливо, заговорити з ним? Можливо, він не такий уже й страшний, яким здається? А раптом він просто такий самий бідолаха, як і я? Можливо, йому теж потрібна допомога? Маячня якась… Але що, як…? 

Він сидів, згорбившись, у дальньому кутку кімнати, немов намагаючись розчинитися в самій темряві. Закутаний у брудні, рвані ганчірки, що колись були одягом, він більше нагадував купу сміття, занесену сюди вітром. Не можна було розгледіти обличчя — воно було сховане глибоко в тіні, під насунутим на самі очі каптуром. 

Але ось він ледь повернув голову, і в глибині тіні, немов дві жаринки, спалахнули його очі. Вони не горіли, не світилися, а просто тьмяно мерехтіли, немов відбиваючи відблиски далекого полум’я. У них не було нічого людського. Ані розуму, ані почуттів, ані емоцій. Ліра похолола. Їй здавалося, що в цих очах вона бачить саму Пустку — безмежну, неживу й безжальну. Він не рухався, не видавав ані звуку, немов скам’янів, і Ліра мимоволі замислилася: а чи живий він узагалі? Чи це просто манекен, забутий тут колишніми мешканцями цього місця? Але щось підказувало їй, що він живий. Що він спостерігає за нею, вивчає її, немов хижак, що вистежує здобич. 

Від нього йшла якась дивна, гнітюча аура. Аура не злоби, не голоду, а… глухої, всепоглинаючої байдужості, немов він був байдужий до всього, що відбувається в цьому вмираючому світі, включно з нею самою. І від цього ставало ще страшніше. У присутності цієї істоти Ліра почувалася не просто слабкою – вона почувалася маленькою, нікчемною, піщинкою на вітрі перед лицем неживої пустелі. Вона немов опинилася на самому краю безодні, і не було за що вхопитися. Голова паморочилася – від слабкості, від крововтрати, від липкого, ірраціонального жаху. 

Я мушу щось зробити… Я не можу просто сидіти тут і чекати, поки він нападе на мене… Паніка піднімалася холодною хвилею від живота до горла. Але воля, загартована роками виживання в Пустках, не дозволяла їй потонути в цьому страху. Зберися. Думай. Клинок був під рукою, але тіло відмовлялося коритися. Занадто слабка. Занадто боляче. У відкритому бою в неї зараз немає жодного шансу. 

Треба виграти час. Час подумати, час зібратися з силами, може, знайти спосіб вислизнути. А може… заговорити? Думка здалася дикою, божевільною. Заговорити з ним? З Попелястим? З порожньою оболонкою, що пожирає спогади? Розповіді старих малювали їх безмовними, бездушними потворами. Але що вона втрачає? Її становище й так відчайдушне. А раптом… раптом він не такий, як усі? Раптом він просто заблукала душа, такий самий бранець цього проклятого світу, як і вона? Може, йому теж потрібна допомога? 

Маячня якась… Відчай змушує чіплятися за найбезглуздіші надії. Ліра подумки скривилася, але не відкинула ідею остаточно. Це був хоч якийсь план, кращий, ніж просто сидіти й тремтіти.