SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 5. Тиша і шепіт.

Вона обережно, перемагаючи біль у плечі, що спалахнув тисячею голок, спробувала трохи підвестися на здоровому лікті, щоб хоча б сидіти, а не лежати на брудній підлозі. Їй треба було бачити його краще, треба було показати, що вона не просто повалена жертва. Тіло відгукнулося протестуючим стогоном, м’язи звело судомою. Але вона стиснула зуби. Рух вийшов незграбним, рваним. 

І саме в цей момент, коли вона змістилася на кілька сантиметрів, щось невелике, але тверде вислизнуло зі складок її пошарпаного плаща, де воно, вочевидь, зачепилося чи застрягло після втечі з табору. Предмет стукнувся об кам’яні плити підлоги з глухим, але виразним дерев’яним звуком, що видався оглушливим у пануючій тиші. 

Ліра завмерла, її подих перехопило. Вона опустила погляд. Різьблена дерев’яна скринька. Та сама, що привернула її увагу в покинутому наметі незадовго до нападу псів. Як вона опинилася в неї? Пам’ять одразу ж підкинула відповідь – інстинктивний, майже несвідомий жест у метушні, рука сама згребла предмет, який секунду тому викликав цікавість. Ліра й сама не помітила, як сунула її під плащ. І ось вона тут, між нею та Попелястим, маленьке, безглузде нагадування про інше місце, іншу трагедію. 

Доки Ліра розгублено дивилася на скриньку, намагаючись вгамувати серце, що калатало, та зметикувати, що робити далі, куток кімнати, де панував морок, перестав бути абсолютно нерухомим. 

Постать ворухнулася. 

Повільно, нестерпно повільно, немов механізм, проіржавілий від часу та бездіяльності, почала повертатися голова, схована глибоким каптуром. Не було чутно жодного звуку – ані скрипу, ані зітхання. Лише ледь вловимий шелест старого ганчір’я. Цей рух, позбавлений будь-якої природної плавності, був у стократ страшніший за раптовий стрибок. По спині Ліри прокотилася хвиля крижаного жаху, волосся на потилиці стало дибки. Вона застигла, перетворившись на слух і зір, чекаючи неминучого – ривка, удару, втілення своїх найгірших кошмарів. 

Запала пауза, що розтягнулася, здавалося, на вічність. Тиша тиснула, згущувалася, у ній тонув навіть завивання вітру знадвору. Істота повністю повернула голову в її бік, хоча обличчя, як і раніше, не було видно – лише темрява під каптуром. Потім так само повільно піднялася її рука. Ліра мимоволі здригнулася, дивлячись на темний силует кінцівки – довгі, худющі пальці, обтягнуті сірою, пергаментною шкірою, що нездорово блищала навіть у напівтемряві. Рука завмерла в повітрі. 

І вказала. 

Палець, брудний, викривлений, можливо, позбавлений нігтя, був спрямований не на неї. Він вказував точно на дерев’яну скриньку, що лежала на курній підлозі між ними. 

Жест був абсолютно нечитаним. У ньому не було загрози, але не було й цікавості чи будь-якого іншого зрозумілого почуття. Просто вказівка. Механічна. Порожня. Якими ж лячно порожніми здавалися невидимі очі під каптуром. 

Ліра дивилася на цей палець, потім на скриньку, потім знову на нерухому, вказуючу руку. Повітря не вистачало. Вона чекала чого завгодно – нападу, гарчання, повного ігнорування. Але цей мовчазний, безпристрасний жест вибивав ґрунт з-під ніг. Страх не минув, він усе ще стискав горло крижаними лещатами, але до нього додалося нове, гостре почуття – пекуче, збиваюче з пантелику здивування. Хто він такий? Що все це означає? Навіщо він це робить? Вперше за час їхнього безмовного протистояння образ бездушного монстра дав тріщину, поступаючись місцем образу страшної, незбагненної загадки. 

Хвилини розтягувалися у в’язку, задушливу вічність. Ліра не дихала, чи їй так здавалося. Усе її єство перетворилося на натягнутий нерв, слух ловив найменший шурхіт, а очі відчайдушно намагалися пронизати морок під каптуром істоти, зрозуміти, що ховається за цим нерухомим, вказуючим жестом. Страх був майже фізичним – він холодив кров, стискав нутрощі, змушував серце битися так сильно, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей і впаде на курні плити поруч із цією проклятою скринькою. 

Що йому потрібно? Питання билося в голові набатом. Скринька? Чому? Що в ній такого? Чи це просто… якийсь рефлекс? Випадковий жест, позбавлений сенсу? Старі казали, що Попелясті тягнуться до всього, що несе відлуння минулого, до предметів, які зберегли сліди чужих життів, чужих емоцій. Вони як падальники, але харчуються не плоттю, а тінями спогадів. Невже ця різьблена коробочка так сильно фонить ними? 

Біль у плечі знову нагадав про себе – тупий, ниючий, що віддавав при кожному ударі серця. Я не можу тут залишатися. Я мушу рухатися далі. Вежа… зорі… Спогад про мету, про бліду надію, що ще жевріла в її душі, на мить додав їй сил. Він був як тонкий промінчик світла в непроглядній темряві цієї кімнати, у безпросвітному жаху її нинішнього становища. Заради цього варто ризикнути. Заради цього варто спробувати. 

Зібравши залишки волі, Ліра повільно, нестерпно повільно, почала рухатися. Вона витягнула вперед здорову ліву руку, пальці тремтіли – від слабкості, від страху, від холоду, що пронизував приміщення. Погляд її був прикутий до постаті в кутку. Вона стежила за найменшим рухом у відповідь, за будь-яким знаком агресії, готова будь-якої миті відсмикнути руку, стиснутися, захиститися, хоч це й здавалося марним. 

Але істота залишалася нерухомою. Її вказуючий палець так само був спрямований на скриньку. Темрява під каптуром була непроникною, бездонною. 

Її пальці торкнулися дерева. Воно було прохолодним, майже крижаним на дотик, з глибокими, складними борозенками різьблення, поцяткованими дрібними подряпинами та вкритими шаром в’їлогося пилу. Дотик до цього чужого предмета, можливо, останнього свідчення чийогось забутого життя, здався дивно інтимним і водночас тривожним у цій ситуації. 

Повітря застрягло в неї в горлі. Вона ковтнула, намагаючись змочити пересохле горло. І змусила себе заговорити. Голос пролунав тихо, надтріснуто, зовсім не так упевнено, як їй хотілося б. Це був майже шепіт, що губився в лункій тиші кімнати: 

— Це?.. — вона зробила паузу, збираючись із духом, почуваючись неймовірно безглуздо та вразливо. — Тобі… це потрібно? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍