SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Слова повисли в повітрі. Тиша, що настала за ними, стала ще щільнішою, гнітючою. Вітер завивав за стінами, просочуючись крізь щілини, і десь під стелею невдоволено скрипнуло щось розсохле. Ліра завмерла, притиснувши пальці до скриньки, чекаючи… чого завгодно. 

І тут… щось змінилося. Не рух. Не звук у звичному розумінні. А… увага? Їй здалося, що непроникна темрява під каптуром ледь хитнулася, немов істота трохи нахилила голову, фокусуючись на її руці, що лежала на скриньці. Це було майже невідчутно, на межі уяви, але Ліра була впевнена, що щось сталося. 

А потім із глибини тіні, з-під каптура, долинув звук. Тихий, сухий, шелесткий. Наче легкий протяг пройшов по горлу, вкритому віковим пилом. Не зітхання, не слово, просто… видих? Чи спроба видиху? 

І одразу після цього повільно, без найменшої різкості, вказуюча рука Попелястого почала опускатися. Вона повільно повернулася до тіла, зникаючи в складках брудного ганчір’я. Жест було закінчено. Істота знову завмерла в кутку, ставши невід’ємною частиною тіней, але тепер Лірі здавалося, що її нерухомість була… іншою. Більш усвідомленою? Більш напруженою? Чи їй просто хотілося так думати? 

Він не напав. Він не відповів. Але він відреагував. Мінімально, дивно, незрозуміло, але відреагував. Ліра обережно прибрала руку від скриньки, серце все ще калатало як навіжене. Страх не відступив, але тепер у ньому з’явилася тонка нитка… цікавості? Чи, радше, інстинкту виживання, який підказував, що ця істота, якою б чужою та небезпечною вона не була, можливо, не просто бездумний хижак. Можливо, з нею можна взаємодіяти. Але як? І до чого це призведе? Вона все ще була в пастці, поранена й слабка, але тепер у цій пастці з’явилася крихітна, невизначена змінна. 

Тиша, що запала після того, як рука Попелястого безвільно впала вздовж тіла, була не просто відсутністю звуку. Вона була густою, майже відчутною, просякнутою пилом віків і невисловленою напругою. Здавалося, саме повітря в кімнаті застигло, затамувавши подих, спостерігаючи за двома постатями – зраненою дівчиною на підлозі та тіньовою істотою в кутку. Рідкісні порошинки, підсвічені косими променями тьмяного світла, що пробивалося крізь щілини в даху, повільно кружляли в цьому в’язкому просторі, немов заблукалі душі, що не знаходять спокою. Ліра відчувала, як холод кам’яної підлоги пробирається крізь тонку тканину одягу, змушуючи її тремтіти, і це тремтіння змішувалося з тремтінням від страху та слабкості. Біль у плечі горів рівним, болісним вогнем, але десь глибоко всередині, під шарами жаху та болю, жевріла крихітна, вперта іскорка – спогад про сяючі цятки на оксамиті нічного неба, розповіді матері, обіцянка знайти місце, де небо знову стане чистим. «Він відреагував, — стукотіло в скронях, заглушаючи біль. — Дивно, незрозуміло, але він тут, він не просто частина стіни. Можливо… можливо, це і є шанс?» 

Зібравши всю волю, що ще залишалася в її схудлому, змученому тілі, Ліра змусила себе розтулити пересохлі губи. Повітря не вистачало, горло дерло, наче вона наковталася попелу. Їй довелося ковтнути тягучу слину, щоб хоч трохи змочити його, перш ніж слова змогли набути форми. Голос пролунав хрипко, ледь чутно, гублячись у лункому просторі зруйнованої кімнати, але вона говорила, відчайдушно чіпляючись за цю нитку можливого контакту, уважно стежачи за темним силуетом. 

— Я… я поранена, — прошепотіла вона, кожне слово — зусилля. Погляд її мимоволі метнувся по кутках кімнати, шукаючи хоч якоїсь ознаки порятунку, марно вихоплюючи з напівтемряви лише купи сміття та обсипану штукатурку. — Мені… мені потрібно десь… перечекати. Сховатися. Хоча б трохи. — Вона зробила паузу, вслухаючись у дзвінку тишу. Істота залишалася монументально нерухомою, глухою до її благання. — Тут є… вода? Чи… місце, де можна сховатися надійніше за цю діру? 

Знову відповіддю була лише тиша. Холодна, бездушна, вона хвилею обдала Ліру, погрожуючи змити її крихку рішучість. Байдужість, що йшла від постаті в кутку, була майже образливою у своїй повноті. Але часу на відчай не було. Вона прийшла сюди не по милість. Вона прийшла по надію. Й ім’я цієї надії треба було вимовити, навіть якщо воно прозвучить як божевілля. 

— Я шукаю… — вона глибоко вдихнула, набираючись сміливості, немов перед стрибком у прірву. У пам’яті спливло обличчя матері, що усміхалася під справжнім, синім небом з її дитячих снів. — Я шукаю Вежу Зірок. 

Ім’я, немов давнє закляття, сповнене майже забутого світла, зависло в тяжкому, спертому повітрі кімнати. Воно дисонувало з навколишньою розрухою, із запахом тліну та попелу, з неживою постаттю в кутку. Сама Ліра відчула абсурдність цього – вимовляти слова про зорі у світі, де небо мертве. Вона вп’ялася поглядом у темний каптур, її серце стислося в очікуванні реакції. Вона була готова до порожнечі, до повного ігнорування, яке стало б остаточним вироком. 

Але реакція настала. І вона була гіршою за порожнечу. 

Спершу – абсолютна, мертва нерухомість. На частку секунди істота немов перестала існувати, перетворившись на статую з праху та відчаю. А потім тишу розірвав звук. Якщо це можна було назвати звуком. 

Це не був сміх. Це був його труп, його відлуння з розколотого світу. Сухий, деренчливий скрегіт, ніби іржаві шестерні із зусиллям провернулися десь у глибині його грудей. Звук ломаного сушняку, тріск пергаменту, шурхіт похованих кісток. Він виходив звідкись ізсередини каптура – клекітливий, надсадний, уривчастий спазм, у якому не було й тіні веселощів, гіркоти, злості чи будь-якої іншої емоції, знайомої живим. Він був порожній. Як висохле річище. Як випалена Пустка. Як очі мерця, що дивляться на тебе. Ганчір’я, що огортало постать, дрібно затремтіло, худі плечі смикнулися раз-другий у такт цьому моторошному кашлю-сміху, голова ледь помітно хитнулася, немов погано закріплена на шиї. 

Ліра застигла, відчуваючи, як по хребту стікає крижаний струмок жаху. Вона забула, як дихати. Цей звук був таким неправильним, таким протиприродним, що вивертав душу навиворіт. Він був гіршим за виття мутованих псів, гіршим за свист попелястого вітру. Він був… зламаним. Як і весь цей світ. Він не глузував, не погрожував – він просто зяяв порожнечею, зяяв тією жахливою безоднею, що відокремлювала її, все ще живу, все ще здатну сподіватися, від цієї… істоти.