SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

«Сміх» обірвався так само раптово, як і почався. Немов щось усередині нього перегоріло чи остаточно зламалося. Він затих, залишивши по собі ще гнітючішу, опоганену тишу. Постать знову застигла, перетворившись на статую тіні та старого ганчір’я. 

Ліра сиділа на холодній підлозі, світ похитувався перед очима. Кров стукала у вухах, змішуючись із фантомним відлунням цього моторошного звуку. Що це було? Ознака божевілля? Відгомін якогось страшного спогаду, пов’язаного з Вежею? Чи просто доказ того, що від людини, якою він колись був, не залишилося нічого, крім спотворених, безглуздих реакцій? Цей порожній, мертвий сміх був відповіддю, але він не давав ясності. Навпаки, він огорнув постать Попелястого ще щільнішим покровом таємниці та мороку. І все ж, десь на самому дні її жаху, ворухнулося щось інше – не жалість, ні, але усвідомлення трагедії, яку уособлював цей звук, що холодить душу. Трагедії втрати себе. І цей звук, знала Ліра, тепер назавжди залишиться з нею, вкарбувавшись у пам’ять як один із найстрашніших символів цього попелястого світу. 

Ліра сиділа на холодній підлозі, не в змозі поворухнутися. Звук, що вирвався з істоти в кутку – цей мертвий, деренчливий сміх – усе ще стояв у неї у вухах, викликаючи нудоту та крижаний жах. Він не був злісним чи глузливим, і від цього ставало лише гірше. Злість зрозуміла, її можна зустріти віч-на-віч. Але це… це було просто зламаним, безглуздим відлунням, доказом того, що розум, душа, особистість – усе, що робило людину людиною, – зітліло, залишивши лише сіпаючу оболонку, здатну на такі ось моторошні, мимовільні реакції. Спогади про розповіді старих – порожні, бездушні блукачі, що шукають лише відлуння чужих емоцій – наринули з новою силою, підтверджені цим звуком. Надія, щойно зажевріла в її душі, загрожувала згаснути під хвилею відчаю. 

Так ось вони які… Гірка думка обпекла свідомість. Порожні. Зламані. Безповоротно. 

Вона дивилася на нерухому постать, огорнуту рваним ганчір’ям, і відчувала, як страх змішується з чимось іще – з крижаною жалістю, від якої хотілося вити. Що могло призвести до такого? Який жах мусив пережити той, хто колись був людиною, щоб перетворитися на це? 

Рана на плечі знову смикнула, повертаючи її до реальності. До болю, до слабкості, до усвідомлення того, що вона все ще в пастці, з істотою, яка, можливо, небезпечніша за будь-якого хижака, бо вона непередбачувана й позбавлена будь-якої логіки. Але що їй залишалося? Чекати, поки вона стече кров’ю чи поки він знову не видасть якийсь моторошний звук, або не вирішить, що її жалюгідні залишки життя теж можуть стати поживою для його порожнечі? Ні. Треба було щось робити. Хоча б знати… знати, що сидить перед нею. 

Можливо, це було чисте божевілля, останній жест відчаю перед лицем неминучого. Можливо, вона просто хотіла почути хоч щось, крім завивання вітру та цього жахливого сміху, що луною звучав у її голові. Зібравшись із духом, вона знову підняла на нього очі. 

— Хто ти? — Голос її був ледь чутний, він тремтів, але в ньому була нотка майже дитячої, впертої вимоги, спроба докричатися крізь пелену його небуття. — У тебе… у тебе є ім’я? Як тебе звати? 

Вона не чекала відповіді. Вона просто кинула слова в порожнечу, у тінь під каптуром, як кидають камінь у бездонний колодязь – щоб почути хоча б відлуння, що підтверджує глибину. 

І порожнеча відповіла. 

Постать у кутку залишалася нерухомою. Не було ні жесту, ні нахилу голови, як раніше. Але з-під каптура знову долинув звук. Цього разу він був іншим. Тихішим. Немов хтось намагався вимовити слово, але забув як, або саме горло, забите пилом і мовчанням років, відмовлялося коритися. Сухий, уривчастий шелест, схожий на тертя піску об камінь. Секунда тиші. А потім, майже нерозрізнено, немов відлуння, спіймане вітром у руїнах: 

«…с-сарн…» 

Звук був настільки тихим, що Ліра спершу подумала, що їй причулося. Настільки спотвореним, що це могло бути простим зітханням, випадковим шурхотом. Але він пролунав знову, трохи виразніше, та все так само механічно, без жодного виразу, немов стара платівка, що заїдає на одному слові: 

«…са-арн…» 
 
Ім’я. Це було ім’я. Воно пролунало так, наче його вишкребли із самої глибини його зітлілої пам’яті, не з волі носія, а мов випадковий уривок даних зі зламаної машини. Ніби він сам не розумів, що каже, а просто відтворював звук, колись пов’язаний із ним. 

Ліра завмерла, кров застигла в жилах. Ім’я. У нього було ім’я. Сарн. Це просте, коротке ім’я, вимовлене цим примарним, неживим голосом, пролунало в тиші кімнати оглушливо. Воно не зробило його менш страшним, але… воно змінило все. Це більше не була безіменна тінь, породження попелу. Це був Сарн. Хтось, хто колись носив це ім’я. Хтось, хто, можливо, не повністю розчинився у сірій порожнечі. 

Чутки старих… чи були вони правдою? Чи всі Попелясті однаково порожні? Цей… Сарн… він відреагував на скриньку. Він видав звук, схожий на сміх, у відповідь на її слова про Вежу. І він… він щойно вимовив ім’я. Спотворено, механічно, але вимовив. Чи можливо, що він… інший? Що він не такий, як ті безликі жахіття з оповідань? Думка була крихкою, як перший паросток, що пробивається крізь шар попелу, але вона зародилася. Сарн. Його звати Сарн. І Ліра зрозуміла, що тепер її шлях перетнувся не просто з чудовиськом, а з таємницею. Страшною, небезпечною, але таємницею, в якій, можливо, прихований ключ до її власного виживання. Або до її загибелі.