SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 6. С Е Б Е.

Сарн. 

Ім’я прокотилося гулким простором кімнати й затихло, але для Ліри воно продовжувало звучати, луною віддаючись десь глибоко всередині. Воно було реальним. Шорстким, уривчастим, вимовленим майже неживим голосом, але реальним. Це було ім’я істоти, що сиділа в кутку, і цей факт, хоч як дивно, трохи вгамував крижану паніку, що стискала її серце. Не тому, що він став менш небезпечним – можливо, навіть навпаки, усвідомлення того, що перед нею не просто сліпа сила, а залишки чиєїсь особистості, додавало тривоги. Але тепер у цього страху з’явилося обличчя, хай і приховане під каптуром. З’явилося ім’я. 

Вона повільно перевела подих, намагаючись дихати рівно, тамуючи нудоту, що підступала. Біль у плечі пульсував, нагадуючи про її вразливість, про те, що час спливає разом із кров’ю, яка капає на брудні плити підлоги. Сидіти тут, паралізованою страхом і здивуванням, було не можна. Тепер, коли в нього було ім’я, коли він хоч якось відреагував, потрібно було діяти. Ризикувати далі. 

Сарн… Вона подумки вимовила це ім’я, куштуючи його на смак. Воно здавалося давнім, як самі руїни навколо, твердим, як камінь, що пережив катастрофу. І воно відрізнялося від моторошних, безіменних Попелястих з легенд. Можливо, в ньому крився ключ. 

Вона зважилася. Трохи підвівши голову, вона знову подивилася в бік темної постаті. Її власний голос прозвучав упевненіше, ніж вона очікувала, хоча тремтіння нікуди не поділося. Вона не питала. Вона зверталася. 

— Сарне? 

Ім’я зависло в тиші. Цього разу воно було не вимогою, не питанням у порожнечу, а прямим зверненням. Ліра затамувала подих, вдивляючись у тінь, ловлячи найменшу зміну. 

І вона відбулася. Не поворот голови, не звук. Щось набагато тонше. Сарн залишався сидіти в тій самій згорбленій позі, але Лірі здалося, що його постать… напружилася? Мов ледь помітна хвиля пройшла його тілом, як поверхнею стоячої води, в яку впав маленький камінчик. Його плечі, гострі під рваним лахміттям, можливо, трохи піднялися й застигли. Він не дивився на неї – Ліра все ще не бачила його очей, – але було відчуття, що його увага, до цього розсіяна, як пил на вітрі, тепер сфокусувалася. Не на ній, можливо, а на самому звуці його імені, на цьому раптовому вторгненні ззовні в його тихий, сірий світ. Це не було впізнаванням у людському розумінні, радше – реєстрацією знайомого сигналу, який викликав відхилення у звичній програмі його існування. 

Цієї мінімальної, майже невідчутної реакції Лірі вистачило. Її здогад, її відчайдушна надія на те, що він відрізняється від інших, отримала перше, крихке підтвердження. Він чує. Ім’я щось для нього означає, навіть якщо він сам не розуміє, що саме. 

Треба кувати залізо, поки гаряче. Точніше, поки хоча б жевріє іскра. Вона знову заговорила, слова набирали сили в міру того, як вона їх вимовляла, підживлювані відчаєм і цією щойно знайденою, примарною надією. 

— Сарне… послухай. Я поранена. Мені потрібна допомога. — Вона трохи помовчала, даючи словам увібратися в тишу. — Мені потрібно дістатися до Вежі Зірок. Це… це важливо. Найважливіше. 

Вона знову ризикнула, вимовивши цю назву. Згадавши той моторошний сміх, вона приготувалася до гіршого. Але цього разу реакції не було. Сарн залишався нерухомим, його увага, здавалося, знову почала розсіюватися, вислизати назад у його внутрішню порожнечу. 

— Ти… ти ж знаєш ці місця, так? — Ліра трохи подалася вперед, перемагаючи біль. — Попелясті… ви ж ходите всюди. Може, ти знаєш дорогу? Або хоча б, де можна знайти сховок… і воду? 

Вона дивилася на нього, намагаючись прочитати хоч щось у його нерухомості. І тоді їй спала на думку ідея. Та сама, що крутилася на периферії свідомості відтоді, як вона почула розповіді про Попелястих і побачила його реакцію на скриньку. Угода. Це була мова, яку він, можливо, зрозуміє, навіть якщо не розуміє слів. 

— Кажуть… кажуть, ви збираєте… речі. Спогади. — Вона кивнула на скриньку, що все ще лежала на підлозі. — Ось це… — Її голос зміцнів, набуваючи ділових ноток, ніби вона укладала угоду на якомусь курному ринку в одному з уцілілих поселень. — Я можу допомогти тобі з цим. Я можу допомогти тобі знайти більше… таких речей. Якщо… якщо ти допоможеш мені. Проведи мене до Вежі, Сарне. Або хоча б виведи з цих руїн. А я… я допоможу тобі згадати. Або знайти те, що ви шукаєте. 

Вона замовкла, серце калатало так сильно, що віддавалося у вухах. Вона зробила пропозицію. Дивну, відчайдушну, звернену до істоти, яка, можливо, навіть не розуміла людської мови. Але вона поставила на кін єдине, що, як їй здавалося, могло мати для нього хоч якусь цінність – минуле, пам’ять, те, що він, за чутками, шукав. Тепер залишалося тільки чекати. Знову чекати в цій гнітючій, дзвінкій тиші. Чи відповість він? І якщо так, то як? 

Ліра замовкла, і тиша навалилася на неї з новою силою, ставши майже нестерпною після її ж власних слів, кинутих у порожнечу. Вона зробила свою пропозицію – відчайдушну ставку в грі, правил якої не знала. Серце гулко стукотіло в ребрах, віддаючись у пораненому плечі спалахами болю. Вона не зводила очей з темної постаті Сарна, намагаючись вловити найменший знак, але він залишався нерухомим, немов статуя з попелу й забутих скорбот. Хвилини спливали, і липкий страх знову почав підкрадатися, шепочучи, що все це марно, що вона говорить зі стіною, з порожньою оболонкою, нездатною ні зрозуміти, ні відповісти. 

Але коли вона вже майже втратила надію, коли відчай був готовий зімкнутися над нею холодною водою, тінь у кутку знову заговорила. 

Голос Сарна був таким самим спотвореним, позбавленим тепла й інтонацій, як і того разу, коли він вимовив своє ім’я. Але тепер у ньому було більше… зв’язності? Не людяності, ні, але якоїсь холодної, відстороненої логіки, ніби машина проаналізувала її слова й видала результат. 

— …Ти… — прошелестів сухий голос, — …нічого… не можеш… запропонувати… 

Холодна, безпристрасна констатація, вимовлена голосом, схожим на шелест сухого піску, згасила в Лірі ту слабку, тремтячу іскорку надії, яку вона так відчайдушно намагалася роздмухати. Не сама відмова вдарила по ній, а та крижана впевненість, та абсолютна завершеність, що стояла за цими словами. Ніби він уже пройшов цей шлях тисячі разів у своїй вічній, сірій пустелі забуття і знав – виходу немає. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍