SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Як… як це? — Голос її зірвався, ставши майже писком від раптового почуття безвиході та образи, що наринули. Вона забула про страх, про біль, уся її сутність протестувала проти цього вироку. Вона обвела рукою убогу кімнату, руїни за стінами. — Але… але що ще є?! Речі! Пам’ять! Сліди того, що ми були живими! Це єдине, що залишилося! Ви… Попелясті… ви ж збираєте це! Я бачила! Я знаю! Я можу допомогти! 

З-під каптура долинув звук, який міг бути чим завгодно – скрипом старого суглоба, зітханням порожнечі, тихим шурхотом самої смерті. Мов старий, покинутий механізм всередині нього насилу провернувся, реагуючи на її емоційний сплеск. 

— …Ти… — проскреготів голос, у ньому не було ні співчуття, ні роздратування, тільки бездонна прірва між його станом і її розумінням. — …Не знайдеш… те… що я… шукаю… 

Було щось невимовно трагічне в цій фатальній переконаності, вимовленій майже неживим голосом. Це була не апатія, не байдужість – це було знання, вистраждане вічністю блукання у власній зруйнованій душі. Він немов казав їй: «Ти шукаєш скарби в руїнах, а я шукаю самі руїни, які колись були моїм домом». 

— Але що?! — скрикнула Ліра, її голос тремтів від суміші жаху й якогось нового, пронизливого почуття – не просто цікавості, а відчайдушного бажання зрозуміти цю незбагненну логіку. Вона трохи піднялася на здоровій руці, не звертаючи уваги на біль, що спалахнув у плечі. — Що ти шукаєш, Сарне, якщо навіть минуле для тебе – прах?! Що може бути важливішим за пам’ять?! ЩО?! 

Він завмер. І в цій тиші, що настала після її крику, Ліра майже фізично відчула, як щось усередині нього зрушило. Мов її запитання, сповнене болю й нерозуміння, пробило пролом у його вічній відчуженості, торкнулося якогось давно омертвілого нерва. Він повільно, з видимим зусиллям, ніби кожен суглоб був наповнений свинцем, підняв руку. Тонкі, сірі пальці завмерли в тьмяному світлі. 

— …Не… що… — Голос його був тихішим, ніж раніше, майже пошептом, видихнутим із самої глибини його порожнечі. У цьому короткому слові пролунала відмова від усього предметного світу, від усіх пошуків поза собою. 

А потім, ніби виштовхнувши останнє, найважливіше, найболючіше слово: 

— …А… кого… 

Рука Сарна повільно опустилася до підлоги, його пальці зависли над сірим килимом попелу, не торкаючись його. І тоді повітря навколо його руки завмерло, згустилося, а пил унизу… ожив. Без жодного звуку, без найменшого подиху вітру попіл почав рухатися. Це не був хаотичний вихор – ні, це був упорядкований, цілеспрямований рух, ніби тисячі невидимих піщинок самі знали своє місце. Попіл струменів, сплітався, формуючи літери. Вони проступали на підлозі – нерівні, трохи розпливчасті по краях, але безпомилково читані. Це було схоже на чаклунство, тихе, давнє й нескінченно сумне. Ліра дивилася, як заворожена, відчуваючи, як волосся на її потилиці ворушиться від протиприродності цього видовища. Це не була демонстрація сили – це було… одкровення. 

Чотири літери склалися з попелу, сіре на сірому, слово, яке пояснювало все і не пояснювало нічого, ключ до його безодні: 

С Е Б Е 

Слово застигло на підлозі, крихке, як іній, і таке ж холодне. Рука Сарна безвільно впала. Його тіло знову обм’якло, згорбилося ще сильніше, ніж раніше, ніби це тихе чаклунство, це зізнання забрало в нього останні залишки енергії. Він знову перетворився на тінь, але тепер Ліра бачила його інакше. 

Усвідомлення накрило її крижаною хвилею. Вона зрозуміла. Зрозуміла з усією ясністю, від якої хотілося закричати. Він шукав не уламки чужих життів, щоб заповнити свою порожнечу. Він шукав своє власне, розбите вщент життя. Шукав людину, якою колись був Сарн. Він був Попелястим, проклятим не безпам’ятством, а усвідомленням втрати. Він пам’ятав, що забув головне – себе. І це знання, ця вічна, болісна гонитва за власним привидом у тумані забуття була його персональним пеклом, тортурами, можливо, набагато страшнішими, ніж бездумне існування тих «родичів», про яких твердили легенди.