Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 3. Корені зелених рівнин

У Арданській столиці не били барабани війни. Тут не кричали, не кували мечів просто неба, не будували таборів на кордонах. Але у кожному камені вулиць, у кожному мовчанні старійшин, що збирались на раді, відчувалась тиша — густа, напружена, як перед грозою.

Столиця Арданців, місто Валеріан, славилася своєю стриманою величчю. Білі мармурові будівлі стояли рівними рядами, мов військо на параді, бездоганні та спокійні. Вулиці, викладені кам’яними плитами, були майже порожні, лише зрідка траплялись перехожі, що рухались тихо й уважно, немов боячись потривожити тишу, що нависла над містом.

Засідання старійшин відбувалося у Залі Крон — колишньому храмі знання, перетвореному на місце ухвалення доленосних рішень. Колони з білого вапняку тяглися вгору, нагадуючи про те, ким були арданці до розколу, про єдність, яка зникла, коли річка стала межею між ними та Ферінцями.

Старійшина Реналь сидів у центрі кола. Його руки лежали на колінах, нерухомі, але очі — пильні, немов він бачив не лише карту перед собою, але й увесь шлях, який привів їх до цієї миті. Радники шепотіли, переглядали папери, та він мовчав, немов вирішував щось набагато більше, ніж просто хід війни.

— Знову дим на сході, — озвався радник Белін, переглядаючи нові повідомлення від розвідників. — І це вже не кузні. Це марш.

Реналь кивнув. Цей момент давно передбачали, і він був до нього готовий, але серце старійшини все одно стискалось від важкості рішення, що висіло у повітрі.

— Вони підуть на Іліон, — підтвердив Белін. — Їхні загони збираються біля перевалів. Їхній тил залишиться відкритим.

У залі знову запала тиша. Старійшини дивились на карту, на якій тонкою лінією була позначена річка — межа між народами. Формально між Арданцями й Ферінцями існувало перемир’я, але ця угода давно втратила сенс. Кожна ніч приносила нові порушення кордонів: грабування, підпали, малі набіги, які не давали спокою мешканцям зелених рівнин.

— Наш народ уже надто довго терпів ці образи, — мовив інший старійшина, старий і поважний Альвар. — Час діяти.

— Ми не можемо ударити першими, — застеріг Белін. — Це підірве довіру союзників. Ми повинні чекати.

— Чекати, доки вони знищать ельфів і прийдуть по нас? — гостро відповів Альвар. — Ми знаємо, що Ферінці не зупиняться.

Реналь підвів руку, і всі замовкли. Його голос був тихим, але чітким:

— Ми не будемо першими, хто підніме меч. Але ми будемо тими, хто останніми його опустить. Готуйте загони. Коли вони підуть на Іліон, ми перетнемо річку через Сірий Перехід і вдаримо їм у спину. Це буде швидко. Без зайвих жертв.

Старійшини мовчки переглянулися і схвально кивнули. План був ухвалений.

...

Коли засідання завершилось, Реналь повільно піднявся й вийшов на широку терасу Зали Крон. Перед ним відкривався краєвид на долину, вкриту ранковим туманом. Вдалині виднілися обриси таборів Ферінців, темні плями на тлі зелених полів.

"Шістсот років, — думав Реналь, — і ми знову стоїмо на порозі війни з тими, кого колись називали братами. Ми перемогли Скаланіїв, але що це нам дало? Лише новий поділ, новий конфлікт. Ми замінили легенду на ненависть. Чи варто було боротися, якщо ми знову і знову повертаємось до одного й того ж?"

Його думки перервав тихий голос за спиною:

— Діду, ви думаєте, це правильно?

Реналь обернувся. На порозі стояла його онука Елісія — юна, але вже гостро мисляча, з тією самою глибокою тривогою в очах.

— Іноді правильного вибору немає, — відповів він. — Є лише вибір, який дозволить нам вижити.

— Але ці люди… вони колись були нашими братами, — нагадала вона, наблизившись і поклавши руку на його плече.

Реналь кивнув:

— Так, і саме тому це болить ще більше. Але якби вони могли, вони б не вагались. Ми мусимо бути готовими зробити те, що необхідно, навіть якщо це страшно.

Елісія мовчала, дивлячись на горизонт. Потім тихо сказала:

— Тоді дозвольте мені піти з воїнами. Я хочу бути там, де вирішується наша доля.

Реналь уважно подивився на неї, побачивши в її очах рішучість, схожу на власну молодість, і тихо відповів:

— Ти підеш, але обіцяй, що повернешся.

— Я обіцяю, — твердо сказала вона.

Разом вони стояли на терасі, спостерігаючи за тим, як сонце повільно піднімається над горизонтом, немов намагаючись освітити майбутнє, яке було приховане в тумані війни. І кожен з них знав, що тепер відступати вже нікуди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍