Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Ранковий туман ще не зійшов із річкових берегів, але в таборі Ферінців уже було неспокійно. У повітрі стояв запах гарячого металу, кінського поту й паленого дерева — усе, чим дихають ті, хто готується до війни. На вигляд це було звичайне прикордонне поселення, одне з тих, що виростають тимчасово — і часто зникають разом з надією. Але цього разу його зводили не для оборони. І точно не для миру.

Люди з правого берега річки — Ферінці — давно вирізнялися з-поміж інших. Жорсткі, вперті, вільні від старих звичаїв і надмірної поваги до минулого. Їх називали варварами, і вони не сперечалися. Бо варвари — ті, кого бояться.

Посеред табору стояла намета, не позначена жодним знаком, окрім чорного прапора з розірваним колом. Це було місце, куди сходилися всі — воїни, розвідники, чаклуни, і навіть ті, кого звали відьмами. Тут планувалась війна.

І саме сюди, крізь туман, ішов чоловік у темному плащі. Він ішов упевнено, але важко. За його плечима був лук, на поясі — кинджал, а в очах — щось, чого не вистачало більшості: досвід зустрічі з ворогом, який не вміє прощати. Його звали Тарен. І він щойно повернувся з Іліона.

Усередині намету було темно, лише кілька свічок кидали м’яке тремтливе світло на мапу гірських перевалів. За столом стояли троє — командувач Гарвік, стара відьма на ім’я Мора та молодий чаклун Ейл, чия тиша говорила більше за будь-які слова.

— Тарен, — озвався Гарвік, не піднімаючи голови від мапи. — Ти бачив їхні платформи?

— Бачив, — відповів він коротко. — І більше.

Він поклав на стіл сувій, закривавлений з краю. Це була копія схеми оборонних шляхів у верхній частині Іліона. Те, чого ніхто з людей раніше не бачив.

— Їхні проходи вузькі. Вони не очікують, що хтось піде вгору. Вони сміються з самої думки про це.

— Їм і є з чого сміятись, — прошипіла Мора. — Але не довго.

Тарен обвів поглядом усіх у наметі. Його очі зупинились на Гарвікові.

— Але є ще дещо. Їхній світ тріщить. Високі не довіряють Затьмареним. І деякі з нижчих вже готові слухати нас. Я говорив з одним. І я залишив там когось, хто передасть далі.

— Хто саме? — нахмурився Ейл.

— Його звуть Невар. Він... більше не вірить у їхнього Ораксіса.

— Це добре, — кивнув Гарвік. — Бо ми теж не віримо в їхні камені. Ми віримо у вогонь, у кров і в перемогу.

І Тарен раптом відчув, що саме тут починається справжня війна. Не між расами. Між тими, хто ще вірить — і тими, хто вже готовий зруйнувати віру.

— Вони думають, що ми ще ті самі, — промовила раптом Мора, вдивляючись у полум’я свічки. — Що ми такі, як Арданці. Вони забули, що ця річка розлилась кров’ю.

Ейл злегка кивнув. — Революція не була випадковістю. Це було очищення. Ферінці відділили себе не лише територією, а й сутністю. Вони зірвали з себе їхній жах перед богами, перед законом, перед Ораксісом. Ми відкинули страх і стали тим, чим мали бути з самого початку — тими, хто бере, а не просить.

— А вони залишились тими, хто чекає дозволу, — додала Мора. — Але більше не буде дозволів. І коли ми рушимо вгору, світ згадає, що не всі люди однакові. Не між расами. Між тими, хто ще вірить — і тими, хто вже готовий зруйнувати віру.

У їхніх нарадах усе частіше звучало слово «Краґ’тар». Старші воїни ще пам’ятали ту війну — як скелясті титани, Скаланії, зникали під ударами людини. Вони були більші, сильніші, створені для глибин і каменю — але впали. Не в один день, не без втрат, але впали. І саме тоді Ферінці вперше відчули, що можуть не просто виживати — а володарювати. Вони захопили майже весь материк. Лише гора Іліон лишалася недосяжною. Але час, казали вони, прийшов. Якщо Скаланії впали — то впадуть і Аеларії.

Гарвік провів пальцем по мапі — від руїн Краґ’тару до хребта Іліона.

— Ми не зможемо взяти їх одним ударом, — мовив він. — Нам потрібно більше зброї. Більше вогню.

— Гноми? — обережно кинув Ейл.

— Драґондарці. Вони не втручаються, але продають усе. Їм байдуже, чиї руки тримають молот, аби ті платили. І ми заплатимо більше, ніж будь-хто.

— Я вже надіслав посланця, — додав Гарвік. — До кінця тижня отримаємо відповідь. Якщо все пройде добре, у нас буде броня з глибоких рудників і клинки, загартовані в їхніх підземеллях.

Тарен знову нічого не сказав. Але він бачив ці клинки. І знав — коли вони заглибляться у сріблясту плоть Аеларіїв, кров не змиє вини.