Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

У підземних містах Драґондару не буває світанків. Тут немає неба — лише склепіння каменю, пронизані артеріями лави, що пульсує глибоко під ногами. Світло тут не приходить — воно добувається. Гноми не потребували зірок, аби орієнтуватись: їхнє життя було точним, як механізми їхніх кузень.

У головному залі Великої Кузні, де сотні молотів били в ритмічному гуркоті, майстер Торрік стояв над планом чергової поставки. Його сиве волосся було зібране в вузол, а обличчя — вкрите потом і сажею. Він був не лише коваль, а й Розподілювач — той, хто вирішував, куди йде зброя, кому вона служитиме, і скільки за неї сплатять.

На столі перед ним лежали три сувої. Один — із знаком Ферінців. Другий — з гербом Арданців. І третій — з елегантною емблемою Аеларіїв, витисненою сріблом на синьому воску.

Усі три просили клинки. Але ельфи додали більше: запрошення. Вони пропонували доступ до срібних руд на схилі Іліона, руд, які гноми ніколи раніше не бачили. І ще — умови. Повна свобода в роботі, майстерні на горі, захист. І стільки золота, скільки треба, щоб змусити навіть камінь завагатись.

І тепер на столі лежали не просто сувої — лежали напрямки. І жоден не був легким.

— Золото не пахне, — пробурмотів Торрік, але в голосі не було впевненості.

— Але мечі ріжуть не абстракцію, — озвався молодший коваль — його учень Брам. — Ми передаємо зброю обом. І коли вони зустрінуться в бою, ми теж будемо винні в крові.

Торрік глянув на хлопця з-під насуплених брів.

— Ми не винні в їхньому виборі. Ми — ремісники. Ми створюємо досконалість, не обираючи, хто її тримає в руках.

— Але коли досконалість вбиває, вона стає злочином, — наполягав Брам.

Старий коваль не відповів одразу. Він узяв один із клинків зі стенду — довгий, глибокого гарту, з руків’ям, інкрустованим сріблом. Провів пальцем по лезу.

— Цей клинок не знає добра чи зла. Але той, хто його тримає, — знає. І тому ми повинні знати теж.

Він повільно скрутив усі три сувої. Потім розгорнув новий аркуш — не для відмови, а для підтвердження. Вибору не було — бо всі три були правильні. У кожному куті цього світу знали: коли гримить гроза, шукають гномів. Їхні клинки не просто ріжуть — вони тримають баланс.

— Ми погодимось на все, — промовив Торрік. — Бо саме тому ми ще не стали попелом, як Скаланії. Ми ковалі, не воїни. І ми вижили, тому що потрібні всім.

Брам зітхнув, але цього разу без суперечок. Він знав, що це правда.

— І тому маємо золото, славу... і спокій, — додав він тихо.

Торрік кивнув.

— І з кожним новим замовленням, — мовив він, беручи до рук печатку Драґондару, — наш світ ще трохи тримається разом.

Лише в глибині Драґондару, між золотом і вогнем, зароджувалась нова тиша. Тиша перед тим, як впаде перший молот, що не зможе більше зупинитись.