Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

річкових русел. Мені, мешканцю зеленого передмістя на північному сході, де головна вулиця з крамничкою солодощів була обсаджена деревами, дика вітряна пустеля здавалась незвіданою і знадливою. Мені було десять років, коли я вперше вирушив в пустелю сам-один і натрапив на стару іригаційну решітку. Я відірвав її від землі, підніс вище – і там, на відстані кількох сантиметрів від свого обличчя побачив три білі шовковисті сітки-павутини, і по кожній з них сунуло на мене на тонких довгих лапах чорне блискуче бульбасте тільце з моторошним криваво-червоним візерунком у формі клепсидри. Біля кожного павука пульсував білий кокон і дихав невідворотністю народження безлічі нових павучків-каракуртів. Жах охопив мене. Я миттю поклав решітку на місце і відсахнувся. Мій жах поєднав у собі кілька речей: загальновизнаний факт («Немає нічого більш смертельного, ніж укус каракурта»), ту моторошну позу, той чорний блиск, ту червону клепсидру. Після того ще багато років мені снилися кошмари.

Узагалі пустеля відкривала нам справжній пантеон страхіть: тарантули, павуки-вовки, павуки-самітники, усілякі скорпіони, стоноги, гримучі змії, їхні родичі гримучники. Проте ми жили мирно і навіть почувались комфортно поряд із цими істотами. Коли ми з друзями знаходили нору павука-вовка, то для забави скидали туди мураху і стежили за тим, як мураха, панічно намагаючись втекти, зачіпає шовковисті павутинки, що ведуть в темряву павучої нори, і вичікували той трагічний момент, коли павук вискочить і вхопить бідну мураху своїми щелепами. Словосполучення «загальновизнані факти» стало моїм терміном для селюків на пояснення своїх міських фантазій і легенд. У ту пору загальновідомі факти поширювали свою чарівну владу на всю пустелю і всіх її мешканців, перетворюючи, скажімо, ящірку жилатьє на справжнє страхіття, не менш моторошне, ніж Медуза Горгона. Тільки проживши в пустелі певний час, ми зрозуміли, що деякі з цих фактів – як, наприклад, існування рогатого зайця – навмисне хтось придумав, щоб морочити містян і розважати місцевих. Одного разу я цілу годину розповідав групі студентів з Берліна, що, слово честі, існує особливий підвид койота, який живе в кактусі і може стрибати на десять метрів, нападаючи на свою здобич (так само, зрештою, як ці простодушні німці). Однак ніхто не міг претендувати на істину серед цих сипучих пісків; на кожен такий факт, що здавався підозрілим, знаходився інший, достовірний і правдивий. Наприклад, цілком слушним видається завжди перевіряти, чи нема у взутті скорпіонів.

Мені було шістнадцять, коли я мав відвезти до школи свого молодшого брата, Дживана. Одного ранку я, як завжди, запізнювався, а Дживан нетерпляче чекав мене і волав, що він не хоче знову спізнитися через мене, то, може, я б таки поквапився, будь ласка, чорт забирай; і ось я стрімголов біжу вниз по сходах, з розгону штовхаю двері – і ледве не наступаю на величезну двометрову гримучу змію, яка собі там дрімала. Тут зринув ще один загальновідомий факт: якщо вбити гримучу змію на порозі свого дому, її пара і нащадки прийдуть на це місце і влаштують там собі гніздо, шукаючи помсти, як мати Гренделя. Тож ми з Дживаном кинули жереб: кому пощастило, мав узяти лопату, кому не пощастило – пару грубих садових рукавиць і наволочку. Мені не пощастило, мені випало в трагікомічному танці ловити змію в наволочку. І ми таки впіймали її. А потім я, як олімпійський метальник молота, закинув її якнайдалі в пустелю з наміром повернутися згодом за наволочкою, щоб не отримати прочухана від мами.

З усіх таємниць нашого дитинства найбільшою була не та, чому наш тато вирішив переїхати з родиною до Кінгмана, містечка посеред аризонської пустелі, де ми і виросли, – а про те, як він зумів схилити нашу маму до такого кроку. Колись вони, закохані, втікали мало не через весь світ, з південної Індії до Нью-Йорка (тато був християнином, мама сповідувала індуїзм, їхній шлюб викликав осуд обох родин і супроводжувався родинними конфліктами – наприклад, мамина мама ніколи не визнавала мого імені і називала мене натомість Садхіром). Потім вони переїхали до Аризони, де мама жила в постійному, непереборному, смертельному страху перед зміями. Навіть найменший, найсимпатичніший, найбезневинніший червоний полоз незмінно викликав у неї панічну реакцію – мама з криком втікала додому, замикала двері і озброювалась чим-небудь важким і переконливим: граблями, сікачем або сокирою.

Змії були постійним джерелом неспокою, але найбільше все-таки маму тривожило майбутнє її дітей. Незадовго до нашого переїзду мій старший брат Суман саме закінчував середню школу в окрузі Вестчестер з перспективою продовжити навчання в котромусь з елітних коледжів. Невдовзі після нашого переїзду до Кінгмана він став студентом Стенфорда і покинув рідний дім. А ми тим часом зрозуміли, що Кінгман – це вам не Вестчестер. Мама дослідила стан справ у системі державної освіти округу Могаве (до якого тепер ми належали) і засмутилась. За даними останнього перепису Кінгман був визнаний найменш освіченим регіоном Америки. Відсоток відсіву учнів середньої школи становив приблизно 30 %. Одиниці продовжували навчання в коледжах, і жоден з тутешніх випускників не вчився в Гарварді, що був мірилом досконалості для мого батька. У пошуках виходу мама обдзвонила всіх своїх друзів і родичів з багатих передмість східного узбережжя: дехто щиро співчував, а дехто радів, що їхнім дітям більше не доведеться конкурувати з нащадками Каланіті, раптово позбавленими доброї освіти.

Ночами мама зривалася на плач, коли лишалася сама в своєму ліжку. Вона страшенно переймалася тим, що убога шкільна освіта може зламати життя її дітям, тож зуміла десь роздобути рекомендований список літератури для вступників до коледжів. Мама в Індії вчилася на лікаря, але в двадцять три роки вийшла заміж, народила троє дітей і далі вже ростила і виховувала їх у чужій країні, тож сама встигла прочитати небагато книжок з того списку. Натомість вона зробила все, щоб її діти не були обділені. Завдяки їй я в десять років прочитав «1984»; зізнаюся, мене, ще малого, шокували сексуальні сцени, проте водночас читання прищепило мені глибоку любов і увагу до мови.

Нескінченний потік книжок і письменників супроводжував нас із мамою на шляху методичного опрацювання цього списку: «Граф Монте-Кристо», Едгар Аллан По, «Робінзон Крузо», «Айвенго», Гоголь, «Останній з могікан», Діккенс, Марк Твен, Джейн Остін, «Біллі Бадд»… У віці дванадцяти років я вже сам шукав собі, що почитати, і мій брат Суман надсилав мені твори з програми коледжу: «Державець» Макіавеллі, «Дон Кіхот», «Кандід», «Смерть Артура», Генрі Торо, Сартр, Камю. Деякі книжки і автори справили більше враження, деякі менше. Скажімо, роман «Прекрасний новий світ» заклав у моїй