Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

свідомості початки філософії моралі (філософської етики) і став темою мого есею при вступі до коледжу; у ньому я обґрунтував думку про те, що сенс життя полягає не в щасті. Гамлет тисячу разів згадувався мені під час звичайних пубертатних криз. «До сором’язливої коханої» та інші романтичні поезії провели мене і моїх друзів через безліч кумедних пригод у старших класах – ми часто скрадалися ночами, щоб, наприклад, заспівати пісню з кінофільму «Американський пиріг» під вікном капітанші команди вболівальниць (її тато був пастором і тому, вважали ми, ризик пострілу у відповідь – мінімальний). Одного разу я попався, вертаючись після такої опівнічної ескапади, і моя стривожена мама влаштувала мені прискіпливий допит стосовно наркотичних засобів, поширених серед підлітків, навіть не здогадуючись, що найпотужніший в житті наркотичний засіб я отримав від неї і це був томик романтичних поезій, який вона дала мені тиждень тому. Книжки були моїми найближчими друзями і водночас творили систему досконалої оптики, що подарувала мені новий погляд на світ.

Шукаючи способу забезпечити своїм дітям освіту, мама возила нас за понад сто миль на північ, до найближчого великого міста Лас-Вегаса, де ми могли отримати необхідні сертифікати про проходження тестів: PSAT, SAT, ACT. Мама також увійшла до шкільної ради, згуртувала вчителів і домоглася запровадження в нашій школі програми попереднього зарахування до вишів і внесення її до навчального плану. Це феноменальна жінка: вона самотужки взялася за реформування системи шкільної освіти в Кінгмані – і це їй вдалось! У старших класах з’явилося відчуття, що ті два гірські хребти, які завжди облягали наше місто, раптом перестали обмежувати обрій – обрій відсунувся далі, за гори.

Лео, мій друг, старший від мене на рік, один з найкращих випускників, дитина з дуже бідної родини, отримав таку рекомендацію від керівництва школи: «Ти розумний – можеш іти до війська».

Розповідаючи згодом про це, він сказав мені:

– До біса! Якщо ти вступаєш в Гарвард, Єль або Стенфорд, то я теж!

І я не знаю, коли радів більше: чи тоді, коли сам вступив до Стенфорда, чи тоді, коли Лео вступив до Єлю.

Літо минуло, і оскільки в Стенфорді заняття починались на місяць пізніше, ніж в інших навчальних закладах, то всі мої друзі роз’їхались і залишили мене самого. Переважно вдень я виходив в пустелю і дрімав собі, думав, поки моя подруга Абігайль не закінчувала зміну в єдиній на весь Кінгман кав’ярні. Через пустелю пролягав найкоротший шлях, через гори і вниз до міста, і йти пішки цим шляхом було приємніше, ніж їхати. Абігайль було двадцять років, вона навчалася у Скріппс-коледжі і, не бажаючи залазити в борги, взяла академвідпустку, щоб заробити кошти на навчання. Мене вражала її практичність, відчуття, ніби вони посвячена в ті таємниці, які відкриваються лише в коледжі – вона вчилася на психології, уявіть! – і ми часто зустрічалися з нею після роботи. Вона була для мене провісницею sub rosa, великої таємниці, нового світу, який чекає на мене ось-ось, за кілька тижнів. Одного разу під час такої пообідньої дрімоти я прокинувся, подивився вгору і побачив, як наді мною кружляють грифи-падальники, помилково сприймаючи мене за здобич. Годинник показував майже третю. Я очевидно запізнювався. Тож підхопився, обтрусив джинси і побіг через пустелю, аж поки пісок не поступився місцем бруківці і не з’явилися перші будівлі, тоді я завернув за ріг і побачив Абігайль з мітлою в руці – вона саме замітала підлогу в кав’ярні.

– Я вже помила кавоварку – лате з льодом тобі сьогодні не світить, – заявила вона.

Було вже заметено, ми разом зайшли до кав’ярні. Абігайль підійшла до каси, дістала книжку, яку ховала там, і кинула мені.

– Ось, тримай! – сказала. – Почитай це. Ти вічно читаєш таке високомистецьке лайно – то чому б не спробувати разочок щось низькопробненьке, для різноманітності?

Це був роман Джеремі Левіна «Диявол: психотерапія і лікування його нещасливим доктором Кесслером, Д.С.П.С.» на п’ятсот сторінок. Я взяв його додому і прочитав за день. Це не була висока література. Може, це мало бути суто розважальне чтиво – але ж ні! Натомість цей твір спонукав мене припустити, що розум – просто функція мозку, і це відкриття вразило мене з небувалою силою, воно паралізувало все моє наївне розуміння і сприйняття світу. Я вірив, що це правда – бо чим інакше зайнятий наш мозок? Хоч ми, люди, й наділені вільною волею, проте насамперед ми біологічні організми, і наш мозок – звичайний орган, на який поширюються закони фізики. Література – це капітал для людського мислення, а мозок – це пристрій, який уможливлює застосування цього капіталу. Це було щось неймовірне! Того вечора у себе в кімнаті я відкрив свій червоний стенфордський каталог з переліком навчальних курсів, десятки разів перечитаний, з моїми підкресленнями маркером, і на додачу до раніше вибраних курсів з літератури почав шукати щось серед дисциплін, дотичних до біології та неврології.

Минуло кілька років, я ще не мав чіткого уявлення про своє професійне майбутнє, хоча вже був за крок до отримання ступенів з англійської літератури та біології людини. Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхідність відповісти собі на надважливе питання: у чому сенс людського життя? Я й далі відчував, що література – найкраща інвестиція в розвиток розуму (мислення), тоді як неврологія розкриває найтонші закони роботи мозку. І мислення, відповідно до цієї сумнівної концепції, видавалося невіддільним від людських стосунків і моральних цінностей. «Пустельна земля» Еліота глибоко резонувала з моїми думками, розповідаючи про безсенсовність, самотність, про відчайдушні пошуки спорідненої душі. Я зауважив, що метафори Еліота просочилися в моє мовлення. Були й інші автори, особливо близькі мені. Набоков з розумінням того, що надмірне власне страждання може зробити нас нечутливими до страждання інших. Конрад з його рафінованим відчуттям, що брак порозуміння між людьми може так глибоко і непоправно вплинути на їхнє життя. Література ж не лише висвітлює чужий досвід – я вважав, що вона постачає найбагатший матеріал для моральних рефлексій. Мої епізодичні наскоки в царину формальної етики і аналітичної філософії були цілком безплідні, їм не вистачало безладності й обтяжливості справжнього людського життя.

Протягом всього навчання в коледжі моє аскетичне, ретельне вивчення людського мислення вступало в конфлікт з моїм природнім бажанням будувати і зміцнювати людські стосунки, які, власне, і формують мислення. І якщо неосмислене життя не варте життя, то чи непрожите життя варте осмислення? Після першого курсу в нас була літня практика, і я вирішив