Анна Потій - Серце Кальдерона, Анна Потій

Розділ 4

Коридор вивів їх у кругле приміщення, де стеля губилася в темряві, а стіни були всіяні панелями, шестернями та заржавілими важелями. У центрі височіла фігура — масивна, майже людиноподібна, із міцного мідного сплаву. Автоматон.

Він стояв у напівтемряві, нерухомий, з обличчям, на якому не було ні очей, ні рота — лише гладка, блискуча поверхня, в якій відбивалися їхні обличчя. Лівія та Едгар завмерли, розглядаючи його.

— Він вимкнений? — спитав Едгар пошепки.

— Мабуть, — так само тихо відповіла Лівія. — Тут не повинно бути робочих автоматонів.

— А тоді чому він зараз повертає голову?

Металевий «клац» пролунав, як постріл. Голова автоматона повернулась. Механізм заскрипів, оживаючи. Спочатку загорілися маленькі вогні на його грудях — два холодні блакитні кола. Потім почали рухатися суглоби. Він зробив перший крок уперед, важкий, мов удар молота.

— Назад! — викрикнув Едгар і потяг Лівію за собою.

Вони втиснулися в стіну, але автоматон не наближався. Він зупинився перед однією з панелей, його рука висунулася — тонкі пальці, більше схожі на щипці, повернули один із важелів. Поруч пролунало клацання, і зі стіни висунувся ящик, у якому лежав ліхтар і паперовий конверт із сургучною печаткою.

Автоматон повернувся до них і промовив:

— Носіїв допуску знайдено. Передачу повідомлення дозволено.

Голос був моторошним. Не людським, але чітким, він звучав із механічним скрипом. Ящик упав на підлогу з глухим стукотом. Автоматон відступив до свого колишнього місця і знову завмер, наче ніколи не рухався. Лівія тремтячими руками підняла ящик і відкрила конверт. Усередині вона знайшла мапу та складений аркуш паперу, на якому акуратним почерком було виведено:

«Якщо ви це знайшли — ви ще живі. І у вас є шанс закінчити те, що ми не встигли. Код 'E-97'. Слідуйте за вказівниками, але не довіряйте тим, хто залишився. Вони більше не з нами».

— Що за… — Едгар схопив аркуш. — Код доступу? Що відбувається?

Лівія мовчки розгорнула мапу. Там був інший маршрут — не технічними тунелями, не відомими їй шляхами. Стрілки вели вниз, ще глибше, туди, де за всіма відомими кресленнями взагалі нічого не мало бути.

— Ми весь час йшли не туди, — Лівія підвела очі на Едгара.

— Схоже, ми тільки-но відчинили двері в пекло, — він кивнув, і в його погляді з'явилася рішучість, змішана з тривогою.

Лівія стиснула записку міцніше.

— Тоді ходімо. Поки вони не закчинилися.

Таємний маршрут розпочинався прямо за панеллю, яку активував автоматон. Металева стіна від'їхала убік із брязкотом, оголивши вузький прохід, що вів вниз гвинтовими сходами.

— Я от думаю, — пробурмотів Едгар, оглядаючи сходи, — скільки всього в цьому місті збудовано, чого навіть в архівах немає?

Лівія ввімкнула ліхтар, додаючи трохи більше освітлення до слабкого ліхтарика Едгара. Світло пробіглося стінами, вихоплюючи таблички з вигравіруваними назвами — «Сектор D», «Критичний доступ», «Стороннім входити суворо заборонено». Майже всі були перекреслені крейдою, наче хтось намагався стерти саму суть цих попереджень.

— Мені цікаво, навіщо хтось сховав усе це, — сказала Лівія. — І чому автоматон активувався зараз. Адже нас не просто так сюди покликали.

— Гадаю, ми дізнаємось про це, коли все знайдемо.

Сходи вели глибше і глибше, і повітря ставало щільніше, важче. Ліхтар вихоплював павутину, що застигла між трубами, і стару іржу на стінах. Іноді чути було тихе «кап… кап… кап» — наче підземелля з ними розмовляло. На черговому витку сходів Лівія зупинилася. Посвітила вниз. Там, унизу, щось світилося тьмяно-червоним, наче старе аварійне освітлення.

— Там хтось є? — прошепотіла вона. Хоча тут шепіт звучав голосніше, ніж хотілося б.

— Або щось, — буркнув Едгар, виймаючи револьвер. — Аж надто це все схоже на пастку. Але відступати пізно.

Лівія кивнула, мовчки з ним погоджуючись, і вони продовжили спуск. Коли дісталися нижнього рівня, перед ними з’явилися масивні двері з табличкою «Нульовий архів». На них була панель з голосовою активацією.

Лівія глянула на записку з повідомленням і тихо промовила:

— Код «E-97».

Пролунало клацання. Панель мигнула і двері з огидним скрипом відчинилися перед ними. За ними виявилося просторе приміщення, наповнене рядами металевих контейнерів. І в самому центрі розташувався дивний об'єкт, що нагадував саркофаг. Пульсуюче світло виходило з його основи. На скляній поверхні хтось залишив відбиток руки.

— Щось мені підказує: ми на порозі неприємностей, — прошепотіла Лівія.

Едгар мовчки підійшов ближче. Він присів, уважно оглядаючи конструкцію, і тільки тоді помітив: по склу, зсередини, повільно стікав тонкий струмок конденсату.

— Лів… Він не пустий.

— Стривай, — Лівія зупинила Едгара, коли він потягся до панелі саркофага. — Дай мені хвилину.

Вона попрямувала до найближчого ряду архівних контейнерів. На кожному номер, дата, назва.

— Шукаєш щось конкретне? — спитав Едгар, обережно обійшовши саркофаг.

— Все, що стосується коду «E-97». Може тут є якийсь звіт.

Лівія знайшла потрібну шухляду, за інерцією відкривши її трохи сильніше, ніж слід було — хмара пилу одразу злетіла в повітря. Всередині з'явилися старі теки, перев'язані мотузкою. На обкладинці однієї з них красувався надпис жирними літерами: «Проект E-97: закритий. Резолюція: аварійна зупинка. Статус: незавершений».

— Ось воно… — вона витягла теку і швидко перегорнула. — Експериментальний прототип. Автоматон із частково автономним механізмом… Трясця, вони намагалися створити мислячу машину. З самоналаштуванням регістрів пам'яті та обмежувачами поведінки, вшитими на рівні базових команд. Майже як інстинкти у живих істот.

— І що пішло не так?

— Майже все, — Лівія перегорнула на останню сторінку. — «Суб'єкт перестав реагувати на команди. Передбачається формування своїх цілей. Потенційна загроза виходу із зони ізоляції. Доступ до ядра заблоковано. Архів законсервовано. У разі повторної активації — знищити об'єкт».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍