Настя Коваленко - Щастя , Настя Коваленко

Глава 5. Голос серця (продовження )

Героїня тихо відкрила двері лікарняної палати і зайшла всередину. В повітрі стояв запах антисептиків, але в її серці було відчуття тепла, бо вона знала, що зараз може поділитися з батьком своєю радісною новиною. Він все ще лежав на ліжку, майже непорушно, але вона бачила, як його груди повільно піднімаються і опускаються з кожним подихом.

   «Тато, я пройшла прослуховування!» – промовила вона, тримаючи його руку, намагаючись тримати емоції під контролем, але голос все одно трохи тремтів. «Я це зробила, я співала для них, і… вони сказали, що я маю шанс!»

Вона затамувала подих, очікуючи на реакцію. І раптом відчула, як батько ледь-ледь стискає її долоню. Серце забилося швидше, і вона посміхнулася, розуміючи, що він все чує.

Тільки в цей момент двері тихо відчинилися, і в палату ввійшла мачуха.

   «Ну, що там у тебе?» – її голос був холодний і байдужий, немов усе, що відбувалося в цій кімнаті, її не стосувалося.

Героїня розгублено поглянула на жінку, яка тільки-но увійшла, і відчула, як радість почала танути. Вона не хотіла говорити про це з мачухою, але й не могла приховати своїх емоцій. Вона зробила паузу, а потім, намагаючись виглядати спокійно, відповіла:

   «Я пройшла прослуховування. Мені дали шанс.»

Мачуха лише знизала плечима і, здається, навіть не звернула увагу на ці слова.

   «Це ще не перемога, ти ж знаєш,» – сказала вона з легким сарказмом, посміхаючись. «Ти ще повинна довести, що варта цього. Не варто так радіти зарано.»

   Героїня відчула, як у її грудях затверднув важкий клубок. Вона хотіла відповісти, але не могла знайти слів. У цей момент її погляд знову зустрів очі батька, і в його очах було таке тепло і підтримка, що це, хоч і слабко, але вивело її з цього замішання.

   «Не слухай її,» – ледве чутно пробурмотів батько, його рука знову стиснула її долоню, ніби даючи зрозуміти, що він на її боці. «Ти справжня переможниця.»

   Ці слова, навіть такі слабкі, додали героїні сил. Вона подивилася на батька і відчула, як його підтримка стає тим, що тримає її в цю хвилину. Вона не збиралася здаватися, навіть якщо інші не вірять у її перемогу.

Героїня стиснула губи і зробила глибокий вдих. Вона не могла дозволити, щоб слова мачухи знову забрали в неї силу. Вона поглянула на батька, в очах якого світилася незмінна підтримка, і зрозуміла, що, попри все, її шлях і мрія залишаються важливими.

«Я йду за своєю мрією, Тато,» – прошепотіла вона. «І ніхто не зупинить мене.»

   Мачуха, наче почувши це, підійшла ближче і знову знизала плечима.

   «Мрії – це гарно, але в реальному житті треба бути реалісткою. І ти добре знаєш, що неможливо досягти успіху без підтримки правильних людей. Ти сама по собі нікуди не підеш.»

   Героїня відчула, як їй стає все важче тримати рівновагу. Мачуха завжди була для неї тим неприємним бар'єром, який не дозволяв почуватися по-справжньому вільно. Вона бачила, як її батько намагається боротися за неї, але, здається, мачуха завжди була на іншій стороні.

   Але цього разу героїня не збиралася здаватись. Вона обернулася до батька і побачила його погляд – сповнений віри в неї.

   «Я знаю, що мені треба зробити,» – твердо сказала вона, покидаючи палату, залишаючи позаду мачуху, яка знову намагалася її принизити.

   Героїня ступила на коридор, її кроки були впевненими. Вона відчувала, як мрія знову заповнює її серце. Вона йшла вперед, не дивлячись назад, не дозволяючи нікому та нічому зупинити її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍