Мелхіор Медар - Царська рокіровка, Мелхіор Медар

напередодні Різдва, як образно описав це журналіст "Варшавського Кур'єру", Варшава повним ходом готувалася до святкування грудневого католицького Різдва: "(…) У Варшаві вже все набуло іншого вигляду; все місто метушиться, будинки приводяться в порядок, поважні господині в супроводі слуг і кухарок заповнюють ринки, купуючи рибу для Вілії[3] і страви з птиці і м'яса на обидва наступних свята. На всіх вулицях, на базарах, особливо за Залізною Брамою, мабуть, найбільше кіосків і крамничок із фруктами та смаколиками, які, зазвичай, виставляють на Вілію. (…) В інших місцях магазини іграшок, які відвідують матері. Різдво, небанальне для них свято, яке без жодних зусиль робить приємний сюрприз дітям. До четвертої години скрізь буде людно, а як тільки смеркне, спалахують ліхтарі, а на ясному чи хмарному небі з’явиться вечірня зоря, великі родини, близькі друзі та домочадці сядуть разом за стіл Вілії. Донині в усіх домівках на згадку про бідне послання, на яке поклали Дитинку Божу, розстеляють під скатертину або навколо неї снопи соломи чи оберемки сіна. Під кінець бенкету, коли келих з угорського вина обходить старших людей, молоді панночки, завжди спритні й допитливі, одну за одною витягують з-під скатертини соломинки чи сіно й гадають по них, чи вийдуть вони заміж на наступну Масляну? (…) Я не сумніваюся, що багато милих жінок Варшави, які сьогодні випробовують свою долю таким чином, знайдуть собі не солом'яного чоловіка"[4].

Тим часом дринда рухалася повільно – дорога від Віленського вокзалу до центру міста, до Королівського тракту біля Старого міста, хоч і була не дуже довгою, але страшенно людною: фіакри, карети, вози й тарантаси, коні й конки, сани, екіпажі на колесах і на полозах… До того ж натовп піших, які безтурботно сходили що секунди з вузьких та переповнених тротуарів на проїжджу частину, дуже сповільнював рух транспортних засобів.

Екіпаж ледь проїхав через міст Кєрбедзя – трасою першої варшавської конки. На Новому З'їзді було трохи спокійніше, а через деякий час вони опинилися на Краківському Предмісті. Детектив зупинявся в тому ж престижному та елегантному готелі, що й іноземці, з якими познайомився на вокзалі. Прямо перед готелем візникові довелося раптово смикнути повід, щоб терміново зупинити свій екіпаж, коли кавалькада гусарів-гуляк, що займала три дринди, безтурботно промчала проспектом, розштовхуючи всіх інших на узбіччя. Вони безкарно мчали, а поліцаї лише відвертали голови – у другому екіпажі сиділи озброєні до зубів офіцери та агенти поліції.

– І щоб ти здох, сучий сину! – випалив візник.

"Європейський", до якого вони під’їхали, був одним із найстаріших готелів такого класу на Старому континенті. Він відкрив свої двері тридцять три роки тому і приймав найбільш знатних і найбагатших, навіть коронованих осіб. У їх розпорядженні були перукарня, кондитерська, парфумерний, тютюновий магазин та інші заклади, необхідні для розкішного життя та відпочинку як гостей, так і жителів міста. Стриманий шарм буржуазного життя, прихований за дубовими подвійними дверима з кришталевими шибками та за спинами двох могутніх довгобородих швейцарців у готельних лівреях, не впадав у око перехожим – усередині панувала розкіш, а зовні панувала елегантність і смак, розроблений Генріком Марконі.

Естар Павлович піднявся до свого номеру. Він складався з вітальні та спальні. Шубу скинув слузі.

Радник, позбавлений власного слуги, повинен був особисто контролювати діяльність готельного портьє, який розпаковував його речі. Спочатку денне світло побачив солом’яний мат, що дуже здивувало портьє з номерів. Гість показав, де в номері треба розстелити цей великий килимок — біля стіни спальні, розташованої в анфіладі за вітальнею. Потім послідовно з'явилися: туалетний набір з японського лаку, купа білосніжних тонесеньких фуфайок з вишуканим вишитим вензелем, шість пар взуття, три піжами, шовковий халат, оксамитова домашня куртка, дюжина накрохмалених сорочок і відповідна кількість манжетів і комірців до них, вихідний мундир, два зимових костюми – коричневий (спортивний) і темно-синьо-чорний, фрак, повстяні шкарпетки, бавовняні та вовняні кальсони, носові хустки, хустка, два шалики, кашне, краватки та інші дрібні вироби, у тому числі галантерейні: запонки та шпильки, підтяжки на ґудзиках, пояси та підв’язки до шкарпеток.

Потім з’явилися інші дрібниці — дерев’яна коробка з письмовим приладдям, запас аркушів з монограмою та візитних карток, ліхтарик, дві палиці, коробка для короткоствольної зброї, два бамбукових тубуси для холодної зброї та дві пачки револьверних патронів. Кульмінацією тривалої роботи стало розпакування коробок для капелюхів – на полиці розмістили котелок, плоску кепку, формений кашкет, дві теплі хутряні шапки та шкіряну шапку-велосипедистку. Серед розпакованих речей з’явилися – як спогад про літо – спортивний тенісний костюм (м’які білі штани та два білих блейзера) і зовсім недоречний літній костюм з чесучі… Побачивши його, чиновник голосно зітхнув, проклинаючи найнятого в Москві слугу.

Коли помічник в готельній лівреї закінчив укладати, розставляти та розвішувати ці речі, джентльмен у закривавленій сорочці вказав на скриньку, що стояла за прочиненими дверима – там був спортивний інвентар: гантелі, гумовий еспандер, якісь дивні гирі з ручками та кілька дерев’яних палиць різної довжини, з’єднаних залізними ланцюгами. Внизу лежав повний комплект одягу з жорсткої, грубої тканини: короткі, до середини ікри, широкі штани, зав’язані з боків шнурками, і щось на зразок куртки з широким вирізом і без коміра. Обидві ці дивацтва були підкріплені великими клаптями з тієї ж тканини, густо прошитими, а "комір" куртки мав нібито обшитий довкола шнурок!

Слуга з великою підозрою подивився на ці предмети одягу гостя і, розклавши їх у шафі спальні, зі знаномерчущою, кривою посмішкою збирався залишити номер. Проте в останню мить гримаса зникла, ніби її змело ураганом… Це диво здійснили щедрі чайові, які йому на прощання дав мешканець номеру.

– Чи не хочете, щоб вам принесли післяобідній чай у номер, ваше високоблагородіє? – запитав він, виходячи.

За мить у двері постукали, і коли господар апартаментів відчинив їх, двоє готельних слуг увійшли до номеру, згинаючись під вагою відер, кожен з яких ніс їх по два. Естар Павлович відійшов із дороги, і обоє слуг, знайомі з готельними правилами пішли просто до ванної кімнати. Вони вилили вміст відер у монструозну, покриту чорною емаллю ванну, що стояла на позолочених лев’ячих лапах. Наступні чайові, і нарешті радник міг зачинити двері і почувати себе як вдома – він швидко зняв одяг і відкрив кран холодної води над ванною. Трохи почекав, доки вода не покриє лід, принесений у відрах, і наполовину заповнить чорну внутрішню частину, а потім повільно занурився в суміш, що морозила кров у жилах…

Через двадцять хвилин він закінчив ці далекосхідні обмивання,