Мелхіор Медар - Царська рокіровка, Мелхіор Медар

Що це? Ще одна книжка про Ераста Петровича Фандоріна (під іншим, але дуже подібним іменем)? Про його боротьбу з "Джеком-Потрошителем? "Варшава ХІХ століття – це місто, повне контрастів. Під російським пануванням воно стало, з одного боку, промисловим районом, що швидко розвивається, і своєрідним вікном у світ для Російської імперії, а з іншого — містом, сповненим біди і крайніх злиднів його мешканців. Ретро-кримінал цього періоду повинен правдиво відображати реалії того часу. На щастя, автор "Царської рокіровки" усвідомлював цю залежність і своєю книгою запрошує читача відвідати Варшаву, яку ви вже ніколи не впізнаєте". І справді, це вірно, бо іноді від патоки російськомовних ретро-детективів аж нудить, а від "хрусту французької булки" закладає вуха. Не можна сказати, що Авторові все вдалося: рваний ритм, деякі сцени просто притягнуті за вуха (наприклад, опис лесбійського сексу), "дегустація" грузинських вин може призвести гурманів до зупинки серця; а от "пасхалки" приємно лоскочуть вдумливого і знаючого читача: Акакій Башмачкин, лавка Вокульського, Чхартішвілі (!!!), збереження духу ранніх книжок Б. Акуніна.

МЕЛЬХІОР МЕДАР

ЦАРСЬКА РОКІРОВКА

Роман майже сенсаційний, моментами – романтичний, частіше – загадковий, іноді – еротичний

Видавництво: Instytut Wydawniczy Erica, 2012

Перекладач: Марченко Володимир Борисович, 2025

Мамі – з любов'ю

Площа Сташіца, Варшава 1890 рік

Краківське передмістя, Варшава 1890 рік

Театральна площа, Варшава 1890 рік

План Варшави

ПРОЛОГ

Прощавай, немита Росія

(М.Ю. Лермонтов)

23 грудня на Віленський вокзал після короткої поїздки за місто, кільцевою лінією повернулася руда Зофія Мацеєвська. Струнка, витончена молода дівчина мала шовковисте розкішне волосся мідного кольору, яке її ревниві паризькі друзі називали "рудим". Ще влітку вона була у Франції, де захистила диплом лікаря, а після недовгої відпустки в Італії влаштувалася на роботу у Варшаві. Хоча її сім’я походила з поміщицького роду з келецького воєводства, панночка вже почувала себе корінною варшав’янкою. Найулюбленіша дитина її батька – Юзефа – була дуже діловою і практичною жінкою; вона ніколи не підозрювала, що пансіонерка може закохатися з першого погляду.

Рівно через місяць після власних тихо відзначених іменин, напередодні Вілії, доглянутий джентльмен із зеленими, холодними, мов нефрит, очима та тонкими, задерикувато закрученими вусами вийшов на платформу з вагона першого класу потягу Санкт-Петербурзької залізниці. Після довгої їзди через Псков, Динебург, Вільно, Гродно та Білосток він із задоволенням розім’яв ноги, хоча подорож була все одно комфортнішою, ніж потягом Варшавсько-Віденської залізниці: на петербурзькому маршруті вагони були ширші і пропонували більше місця для пасажирів, оскільки східна залізниця мала російську ширину колії.

Як джентльмен і очікував, Варшава прийняла його з набагато більш милостивою аурою, ніж Петербург прощався з ним. Яскраво світило сонце, дошки перону були ретельно розчищені від снігу, повітря кришталево чисте, легкий морозець щипав губи – все це запрошувало столичного гостя відвідати провінційне польське місто. Хмари диму і пари від локомотива піднімалися прямо в небо – мороз явно посилювався. Залишивши шубу в купе, гість Варшави жваво вискочив на перон. Він кивнув носильникові, прикрашеному бляхою з номером, і, на ходу, вказав йому на провідника: у нього ще щось було у бранкарді, службовому вагоні.

На протилежному кінці переповненого перону, прямо біля вокзальної стіни, стояв офіцер, майор жандармерії, з двома вахмістрами. Кожен при повному параді – начищені черевики, сяючі ремені, галуни та підвіски шабель виблискували на сонці, як його менші дзеркальні відображення.

Натовп очікуючих на пероні, змішався з пасажирами, що виходили: чиновники, офіцери, купці, носильники, дами й діти, охоронці й кондуктори, квіткарки й кур’єри так скупчилися у вузькому просторі між стінами Віленського вокзалу й вагонами потяга, що прибув, що було важко протиснутися. Та все ж високий стрункий білявий чоловік у формі офіцера царської військової поліції легко вторував собі дорогу, щоб привітати франтуватого гостя. Двоє вахмістрів, які його супроводжували, не соромлячись і не звертаючи уваги на звання і стан приїжджих, що перегороджували їм дорогу, і місцевих жителів, які їх вітали, розсунули присутніх в сторони, створивши вузький коридор для свого начальника. Слова і жести невдоволення і протесту, що з'явилися серед цих громадян, безцеремонно зметених з дороги, відразу затихли, коли вони помітили волошкового кольору мундир крокуючого, високопоставленого слуги престолу. Пам’ять про недавні криваві події та їхніх "героїв" була ще свіжа не лише у Варшаві з її Цитаделлю, але й у всій Конгресовій Польщі. Проте обидва чоловіки, жандармський офіцер і гість, який щойно прибув в пульманівському вагоні, не звертали уваги на кислі обличчя й ворожі погляди подорожніх, з якими так безцеремонно поводилися. Офіцер широко розвів руки, щоб привітати новоприбулого обіймами. Останній, ніби дещо збентежений такою виразною емоційністю, несвідомо подовжив крок, щоб пришвидшити і скоротити надто сердечне для нього привітання.

Опинившись прямо перед новоприбулим, майор з ІІІ Відділення проревів на половину перону:

– Дорогий Е…

Після першого ж звуку його голос раптом замовк – сталеві пальці, сховані в замшевій рукавичці, лягли на вуста світловолосого чоловіка: це гість, par force, заглушив наступні слова господаря.

– Тссс! Я тут інкогніто... Естар Павлович, до ваших послуг! – почувся стишений голос денді, шиплячий, як у змії.

Жандармський штабс-офіцер, який швидко вивільнився з хватки незвично сильної як на свою стрункість руки, закрив рота рукавичкою.

– Вибач, я ідіот!

Він по-братськи взяв високу, струнку, але широкоплечу постать гостя у свої ведмежі обійми і двічі гаряче стиснув. Потім відступив і з радістю подивився новоприбулому прямо в очі.

– Страшенно радий! Стільки літ, стільки зим... як казав... якийсь поет... Ця телеграма заскочила мене... Хоча насправді... – не закінчив він.

За спиною джентльмена в волошковому мундирі почулися дрібні кроки, які, як йому здавалося, вибивали на дошках перону тоненьким щільним стаккато танцювальний ритм розпусного паризького канкану.

У коридорі, створеному серед подорожніх вахмістрами, з'явився силует мініатюрної, витонченої жінки неземної краси. Середнього зросту, ідеально овальне обличчя, трохи заширокий рот, повні губи та попелясто-русяве волосся. Її найбільша чарівність полягала в її очах, які мали колір і блиск аквамарину. Руки в неї були витончені, але немалі, з довгими тонкими пальцями – їх було видно, бо вона зняла з однієї руки рукавичку. Її рухи були м’якими та жвавими, але головне… точніше, найбільше уваги привернуло її вбрання. Воно вирізнялося гарним смаком, хоча й було дуже провокаційним, про що можна було здогадатися з реакції присутніх на пероні жінок. Воно на два фіакра випереджало моду, що панувала в бідній Варшаві, якій після поразки повстання була відведена роль провінційного міста. Паризький шик можна було впізнати відразу, навіть по англійському крою взуття. Проте, думаю, ніхто не міг здогадатися, в якому з великих ательє кутюр’є незнайомка замовила свій наряд. Це було дуже далеко від усього, що з’являлося в місцевих модних журналах, і, що найдивніше, його було практично неможливо відрізнити від одягу, призначеного для дівчаток-підлітків!

Лише новоприбулий москвич впізнав голку мадам Жанни Ланвен, яка почала диктувати нові напрями у своєму нещодавно відкритому модному журналі на вулиці Фобур Сент-Оноре в Парижі. Їх уже помітили в Лондоні, де він нещодавно побував з офіційним візитом.

Жандарм, почувши стукіт черевичків, обернувся й завмер, потім, незграбно поступаючись красуні, від розгубленості наступив на її взуту в білий черевичок ногу.

- Ой! – дзвінким, перламутровим голосом вигукнула постраждала, але, не зупиняючись, проминула приголомшеного блондина і швидким