Мелхіор Медар - Царська рокіровка, Мелхіор Медар

танцювальним кроком, чітко погойдуючи стегнами, яких у неї не було, підбігла до високого чоловіка в циліндрі і пальто кольору тютюну, що стояв неподалік. - Жак! Mon cher! – радісно вигукнула вона.

Федір Андрійович Вотцов – так звали незграбного чоловіка – затримав погляд на цій парі, але тут же звернувся до друга. Він надто довго приглядався до незнайомої дами, що було вже нечемністю. Усі інші чоловіки на платформі (і більшість жінок) зробили те саме – nobless oblige, ми вище за цікавість перекупок… Тільки вільні від роботи носильники, та гімназисти, які безцільно тинялися по вокзалу, не могли відвести очей від модниці.

– Як з літографії того паризького Альфонса… – зітхнувши, прошепотів Федір Андрійович.

– Та-ак, – почав здивовано заїкатися чиновник для спеціальних доручень. - Але радше, празького...

– Що, то він варшав'янин? – здивувався офіцер у волошковому.

– Ні, австрієць. З чеської Праги…

Прикро розчарований офіцер більше не слухав Естара Павловича.

– Яка жінка! Муха не сідала!

Колезький радник, заінтригований і здивований, спитав:

– Чому Муха має сідати? Просто малює[1]…

Вотцов здивовано глянув на нього і повернувся до привітання:

– Друже! Я такий радий…, – сказав він.

– І я теж радий… – дещо прохолодніше відповів на сердечність прибулий. – Але краще підемо радуватися до готелю, я дуже втомився після поїздки. Відчуваю себе несвіжим, і в мене таке враження, начебто я брудний… А от після того, як прийму душ і перевдягнуся – беремося за справи! Адже я тут по службі, при чому – у справі, яка не терпить зволікання! Увечері запрошую до себе, до номеру – тоді поговоримо від душі.

Хтось штовхнув Естара – за його спиною пролунало дівоче: "Ой, перепрошую! Тут так тісно!", але радник не звернув уваги на слова виправдання, лише крадькома глянув через плече, помітив руду голову і мимохідь сказав: – Це я винен. Будь ласка, прошу пробачення.

– Е-е там... мій любий... — зневажливо махнув рукою майор. – Взагалі-то я справу вже розв'язав... Не треба було вас турбувати... Але яка зустріч! По дорозі все розкажу!

Він звернувся до вахмістрів.

– Подбайте про багаж, а ми підемо до фіакру.

Коли він знову обернувся до гостя, у натовпі пролунав гучний радісний вигук – мабуть, хтось помітив того, кого з тугою чекав, або ж ту… Мабуть, з цієї нагоди відкрили шампанське, бо пролунав тихий відголос розкупореної пляшки, і високий майор, дивлячись веселими очима на одягненого за англійською модою приятеля, раптом почав м’яко сповзати на землю. У його гортані зяяла велика діра, з якої на груди прибулого з Росії радника фонтаном ринула кров. Отвір мав жахливо пошарпані краї, і на мить можна було навіть побачити шийні хребці, перш ніж хвиля крові заслонила середину. Голова офіцера відхилилася назад, і кров знову бризнула на чоловіка перед ним. Тіло, ніби всупереч усім законам фізики, почало нахилятися вперед.

Естар Павлович зловив падаючого, швидко озирнувся, але нічого підозрілого не побачив. Усі навколо були обернені спиною, зайняті власними розмовами, обіймами, перехопленням чемоданів, квітів, піднімали у повітря маленьких дітей, обмінювались вітальними поцілунками…

Нічого не помітили навіть вахмістри, що чатували відразу ж за Вотцовим. У них лише обличчя витягнулися від здивування, коли побачили, що їхній начальник під час привітання падає на приятеля всією вагою. Колезький радник же лише раз глянув у обличчя падаючого жандарма і без помилки розпізнав у гаснучих очах наближення смерті. Безжальним, сильним рухом він відкинув тіло у руки вахмістрів. А ті вже зорієнтувалися, побачивши вираз на обличчі Естара Павловича, що щось тут не так, і неусвідомлено підтримали неживого начальника.

– Тримайте його! Я зараз... – не докінчив Естар Павлович.

Окрім остовпенілих вахмістрів, що тримали зовсім вже безвладне, м'яке, ніби з підігрітої гутаперчі тіло командира, ніхто більше того, що трапилося, не помітив. Але коли Естар Павлович раптом обернувся, вирвав з кишені улюблений револьвер і почав продиратися крізь натовп з піднятою в руці зброєю, ті, що стояли найближче, яких він розпихав енергійними рухами, спробували у паніці втекти – в епоху анархізму всі знали, що така поведінка може означати. Хтось напевне буде стріляти, напевне це замах!

Коли стало видно залиту кров'ю манишку елегантного прибульця, людей охопила паніка. Втікаючи з середньої частини забитої натовпом перону під стіну вокзалу, схожого на невеликий палац, люди давили один одного, збиваючи валізи, скрині і коробки для капелюшків.

Крики та вереск не затримали Естара Павловича – оскільки натовп біг в бік вокзалу, край перону відразу зробився пустим, а власне цього він очікував. Оскільки стріляли у нього з-за спини, це означало, що вбивця повинен був стояти біля потягу, або ж бути в середині.

І справді, четверте вікно у вагоні третього класу як раз закривалося. Чиновник з особливих доручень рушив до дверей вагону, по дорозі немилосердно розтоптуючи яскраво-жовтими черевиками коробки і коробочки з дамськими речами. По дошках розсипалися стрічки, мережки, панталони та інші жіночі штучки-дрючки. Рвонувши двері, він відштовхнув кондуктора, який намагався його утримати, бо напевне прийняв за терориста, що втікає з місця замаху.

Чоловік скочив на сходинку. Але тут велична долоня схопила його за руку, якою тримався за поручень і знерухомила в нелюдськи сильному утискові. По другій руці детектива, в якій він стискав револьвер, вдарили підбором дамського черевичка. Від того удару – який явно потрапив у нерв – у Естара Павловича потемніло в очах, і він відразу нерухомо застиг.

– Тихенько, приятелю! – Це казав Жак, який сильно притримав руку Естара. – Тихенько! Спочатку скажеш нам, що робиш...

До денді вже повернулась притомність, він дивним, якимось зміїним рухом руки вивільнився з утиску силача, але ж друга рука, вдарена каблуком, була як мертва. Чиновник її й надалі не відчував.

Йому стало зрозуміло, що вже не встигне наздогнати вбивцю, який, напевно, підготував шлях відступу, і півхвилини було достатньо, щоб опинитися достатньо далеко. Зараз вже не вдалося б його ні пізнати, ні схопити.

На сусідньому путі, з другого боку поїзду, яким Естар щойно приїхав, стояв потяг Окружної Лінії, і голосним свистом повідомляв, що власне від'їжджає.

Естар зітхнув і придивився до своїх переслідувачів – силач, збентежений тим, що жертва якимось незрозумілим чином вислизнула з його обіймів, стояв, витріщивши очі. Всупереч очікуванням чиновника з особливих доручень, статурою він не відрізнявся – був брюнетом звичайного росту, але дуже вже сильним не виглядав. Циліндр на голові перекосився,