Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Розділ 3

Соля прокинулася від того, що відчула як яскраві сонячні промені лоскочуть їй носа. Вона відкрила очі, солодко потягнулася. Десь секунд тридцять дівчина намагалася зрозуміти де вона і як потрапила в це райське місце. Потім сповзла з ліжка й підійшла до вікна. Вона відчинила його й вдихнула свіже ранкове повітря. Найбільше на світі Соля любила весну, а особливо травень. 

— Весною все не так, як в інші пори року, — говорила вона якось Ладі, яка з нею не погоджувалася, бо ж її улюбленою порою було літо. — Весною трава зеленіше, сонце яскравіше, повітря чистіше. І тоді хочеться жити. 

Вона помітила, як вдалині якийсь чоловік косить галявину. Запах скошеної трави діставав навіть до другого поверху, там де вона стояла. Сонечко пригрівало. Прохолодний вранішній вітерець обвівав її обличчя, розвіював волосся. Під вікном дівчина побачила руду жінку в капелюсі й квітчаному халаті. Та своєю чергою посунула пальцем окуляри й помахала Солі.

— Бонжур, ти, мабуть, Соломія? Лада розказувала про тебе. Приєднуйся на сніданок! — Вона кивком показала на невеличкий столик з парасолькою, що стояв біля голої клумби, яка вочевидь скоро буде пашіти квітами.

Соля радісно кивнула. Згадала, що не їла від учорашнього обіду, коли поспішала на літак.

— Одну хвилинку!

Соломія кинулася збиратися. Та на шляху до валізи перечепилася через сумку і з неї посипалися її малюнки.

— Може, Тіма правий? І я дійсно незграбна, наче слон?

Від думок її відірвав стукіт у двері. “Ну от, змусила хазяйку дому так довго чекати, що вона сама по мене прийшла”. Дівчина піднялася з підлоги й відкрила двері. На порозі стояв Данило. Соля здивовано відкрила рота, щоб запитати чому він тут й знову закрила. Її увагу привернули розстібнуті ґудзики на сорочці, які відкривали випуклі м'язи на грудях. В голові виникла асоціація. Лувр. Десять років тому вона приїздила до Парижу з мамою. Статуя Аполлона. Дівчина почервоніла, бо ж згадала, що у тої статуї оголені були не лише груди. 

— Не розбудив? — чоловік ввічливо посміхнувся. — Я прийшов запросити тебе на сніданок. Там якраз моя сестра снідає. І Лада за хвилину має приєднатися. І якщо вже нас залучили до підготовки весілля, нам корисно послухати, що вони там напланували.

— Я зараз спущуся. Через хвилину буду, — пробурмотіла Соломія. 

Вона лише зараз помітила, що від падіння на підлогу в неї знизу трохи розстебнувся халат й було видно стегно, значно вище, ніж пристойно показувати. Дівчина поглянула на Данила, однак той і виду не показав та незворушно дивився їй просто в очі.

 

За столиком під парасолькою вже зібралася вся компанія. Руда жінка в капелюсі, який майже повністю закривав їй обличчя, щось жваво розповідала й намазувала маслом булочку. Лада гортала свою теку з фотографіями букетів й попивала апельсиновий сік. Данило пив чай й задумливо поглядав на чоловіка, який все ще косив газон. Побачивши Соломію, вони всі почали махати їй. 

— А ти, Солю, як думаєш, який букет краще? — одразу звернулася до неї Марія.

— Я в цьому не знаюся.

— Справді? — здивувалася жінка. — А Ладочка казала, ти збираєшся заміж. 

На хвилину виникла мовчанка. 

— Я збиралася. Зараз не знаю, — навіщось чесно відповіла Соломія. Незручна мовчанка продовжилася. Дівчина зловила на собі здивований погляд Данила.

 

Через пів години після сніданку Марія з Ладою поїхали до міста на зустріч зі флористами вибирати букет. Данило ж запропонував Соломії показати місто, на що вона з радістю погодилася. Колись давно вона була тут з мамою, але вже нічого не пам'ятала.

— Я мушу відвезти фото клієнту, а потім можемо прогулятися, — запропонував чоловік, коли вони проїжджали по одній з вулиць Парижа.

— Це що, Нотр-Дам? Його вже відбудували? 

— Так, лише почали запускати перших відвідувачів. Хочеш сходити?

— Так, дуже. 

Всередині собору відвідувачів майже не було. Високі колони й арки, що возвеличувалися над нею, справляли глибоке враження. Соля крутила головою й намагалася розгледіти та запам'ятати найменші деталі цієї архітектурної пам'ятки. Вона задумливо розглядала ікони. Данило мовчки йшов збоку, не заважаючи дівчині насолоджуватися величчю собору.

 

— Ну, чим ти займаєшся? — Запитав її Данило, коли вони вийшли з собору.

— Через два тижні почну працювати в компанії з продажу меблів. Розроблятиму дизайн.

— Звучить цікаво, — посміхнувся чоловік. 

— Насправді не дуже. Компанія не випускає якихось ексклюзивних моделей. Потрібно буде лиш трішки розширити асортимент і підганяти розміри під запити покупців, — дівчина скривилася, наче з'їла лимон.

— А чому ти тоді цим займаєшся?

Дівчина знизала плечима й відвернулася.

— А ти, значить, фотограф? Подобається тобі твоя робота?

— Подобається? Та я її просто обожнюю. Останні три роки подорожую. Буває, такі рідкісні кадри знімаю в моменті. Як крапелька роси стікає листочком. Як виглядає веселка після дощу. Русяве пасмо, що розвівається повітрям, — він доторкнувся до волосся Соломії, від чого в неї пробігли мурашки по шкірі. — Люди не помічають життя. А воно відбувається кожну хвилину, секунду. Кожен ковток повітря супроводжується життям.

Дівчина заворожено дивилася, як Данило розповідав їй про свою роботу. Як в нього блищали очі. Він почав частіше дихати, ніби йому не вистачало повітря. Чоловік скуйовдив рукою волосся і став схожий на щасливого підлітка. Він вже кілька секунд не відводив погляду від очей дівчини, від чого їй стало ніяково.

— Світ дуже красивий, але нам, мабуть, вже час повертатися? — промовила Соля й відвернулася.

Данило поглянув на годинник і кивнув.

— Так, Марія з Ладою скоріше за все вже повернулися. Скажи, а чим би ти хотіла займатися? — запитав, по дорозі до машини. — Не вірю, що таку творчу особистість як ти вдовольняє працювати в меблевій компанії.

— Я завжди мріяла бути ілюстратором, — Соля не помітила, як почала малознайомій людині все це розповідати. —  Після універу треба було заробляти на життя, тож працювала економістом. Чотири роки тому почала малювати. Проте мій хлопець вважає, що це дурня і що я маю знайти серйозну роботу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍