Вікторія Беше - Марічка у казковому світі , Вікторія Беше

Орден безголосих дітей і дівчина в обладунках

       Жив собі старий купець, і була у нього родина: син та онука. Отож мав купець сина, онуку Зореславу, грошей більше, ніж у короля, найбільшу стайню у світі, а також мав він мрію про те, щоб його онука стала видатною людиною. По цьому купець завжди брав її з собою у подорож, щоб Зореслава знайомилася з іншою культурою, вивчала іноземні мови, арифметику та мову жестів.

       Одного разу, перебуваючи за кордоном, дівчина заблукала і натрапила на стару церкву, яка манила її своєю величністю та особливою енергією. Зореслава, не вагаючись, відкрила металеві двері і зайшла всередину. В церкві було пусто та сиро, лише одна лава стояла посеред приміщення, а за нею, в східній частині храму, дівчина помітила маленького хлопчика, який, згорнувшись калачиком, безшумно плакав. Зореслава накормила його булочкою з медом, а коли хлопчик заспокоївся – запитала, чому він плаче, але хлопчик не відповів їй, продовжуючи мовчки дивитися на двері навпроти. 

— Все буде добре, незабаром повернуся! — сказала вона йому на мові жестів і пішла до дверей, за якими на неї чекав довгий вузький коридор, двадцять ступенів вниз, знову двері, а за ними група дітей, які розмовляли між собою на мові жестів. Від них Зореслава дізналася, що вони входять до ордену безголосих дітей, основною метою якого є досягнення справедливості для дітей з вадами слуху. Дівчина була дуже обурена, дізнавшись, що дітям не дозволялося відвідувати шкільну їдальню, ходити до громадського туалету, гратися з іншими дітьми та заходити на базар по вівторках. Зореслава розуміла, що діти з бідних сімей мало чим можуть вплинути на суспільство, тож вирішила втрутитися і допомогти безголосим дітям. Вона вже збиралася йти, як її увагу привернув добре одягнений хлопчик з чистим обличчям та ясними очима кольору неба. Зореслава запитала його, чий він син, на що хлопчик відповів німим поглядом. Від інших дітей дівчинка дізналася, що Мирон не встиг вивчити мову жестів, так як з народження не знав проблем зі слухом, на відміну від них. Мирон, як і велика кількість дітей у місті, припинив говорити після відвідування саду «Темні тіні». Від самої назви Зореславі стало моторошно. Вона відразу уявила з десяток привидів, які вільно кружляють по саду, втішаючись тим, що можуть лякати дітей. Їй було дуже страшно, але, маючи сильну волю, не вагаючись, відправилася до саду «Темні тіні».

       Сад знаходився на другому березі міста, тож Зореслава потратила не одну годину, щоб дістатися до нього, а коли дісталася – не побачила нічого дивного, чого можна було б лякатися. В саду росли груші, персики, магнолії, тюльпани з трояндами, краспедії з маками, пасифлора з лавандою та глобулярія, а ще безліч невідомих для неї рослин. Сад «Темні тіні» був ретельно доглянутий і на перший погляд здавався привітливим, аж поки щось волохате не звалило Зореславу з ніг та не потягнуло до алеї, обсадженої кущами. Дівчинка злякалася, на мить втративши можливість рухатися. Але Зореслава не була б Зореславою, якби на цьому закінчилася її історія! Дівчинка почала пручатися і врешті-решт вирвалася з пазурів чудовиська. Зореслава, не втрачаючи ні хвилини, побігла якнайдалі від саду. Добре що вміла бігати. Бігла вона, бігла, думаючи лише про те, як знайти дідуся, аж поки перед її очима не з’явився мовчазний хлопчик.

— Що ти робиш?! — дівчинка зупинилася, переводячи подих. — Ти Зореслава — незламна, розумна дівчинка, яка завжди йде до кінця! — Вона порилася в кишенях і, знайшовши гаманець, посміхнулася в обидві щоки. 

       Рівно на заході сонця до саду «Темні тіні» зайшла постать в обладунках, повільно рухаючись до алеї, обсадженої кущами. Дівчинці хотілося б якнайшвидше опинитися перед чудовиськом, щоб покінчити зі своїм страхом, але важкість обладунку сповільнювала її рух. Зореслава дібралася до алеї через хвилин десять, коли майже втратила хоробрість та впевненість у захищеності металевих обладунків. 

       Весь шлях до алеї дівчинка важко переводила подих і повторювала собі, що вона сильна, хоробра та їй нічого боятися, бо боятися дійсно було нічого; волохате чудовисько виявилося зголоднілим собакою, а десять привидів – це вбита горем вдова, яка втратила і чоловіка з будинком, і розум, про що повідомляла її поведінка. Говорячи зі Зореславою, вона то гучно сміялася, то сопіла, як кішка, то забиралася на дерево, немов мавпа. Жінка дратувала пса, через що він весь час скалив зуби, а коли та почала стрибати з дерева на дерево, то пес взагалі сховався за постаттю в обладунках. Спантеличена Зореслава дістала з мішка м’ясо з хлібом і, накормивши пса, втомлено заговорила до нього: — Здається, залишилися лише ми з тобою вдвох. Що скажеш, Волохатику, наведемо порядок у місті? І куди подівся мій дідусь...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍