Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

Нечай здригнувся від жаху і поквапився покинути пекло.

Зайшовши знову до того самого лісу, він застав розбійника на тому ж дубовому пні і розповів йому про побачене. Наприкінці він описав ложе і хотів уже було йти, як раптом Мадей, весь блідий, встав і, тремтячи, промовив:

— Що ж мені тепер робити? Я пропав! Але ж ти майже священик. Ти можеш мені помогти. Бо те, що священик пробачить тут, те пробачать і там. Ну, тепер сповідай мене хутчіш і розгріши!

— Не можна впадати у зневіру, — сказав Нечай, — Боже милосердя переважить гріхи всього світу. Але сповідати і дати розгрішення я не можу, бо ще не рукопокладений.

— Тоді порадь мені, що робити? Або сповідай, або підбадьор і всели надію, або я уб’ю тебе цією палицею. Мені вже все одно.

Що було робити Нечаю? Він повів розбійника до його ями з грошима, увігнав його яблуневий костур у землю, наказав йому стати на коліна і сказав:

— Коли мене висвятять, я прийду тебе висповідати. А доти постарайся спокутати свої гріхи добрими справами, молитвою і покаянням. Відтепер ти щодня наповнюй мішечки грошима і віднось їх на колінах до того струмка, що протікає у цій долині. Нехай їх там люди розберуть. А сам черпай горіховою шкаралупою воду, повертайся знову на колінах до цього костура, знаряддя твоїх злочинів, і поливай його щоднини. Коли роздаси перехожим все своє багатство, а твій костур прийметься, пустить паростки, покриється листям, зацвіте і принесе плоди, тоді утішся і звеселися, бо Господь почув тебе і пробачив твої гріхи!

Сказавши це, Нечай пішов. Через місяць після повернення з пекла його висвятили на священика, а що він вів благочестиве життя, був розумний і знав всі духовні закони, то за кілька років він уже став єпископом.

Одного разу єпископ Нечай об’їжджав свою єпархію. І довелося йому їхати через темний гай. Їде він, їде, коли чує якийсь незвичайний запах яблуні. Єпископ здивувався: яка ж то яблуня може так пахнути! Він послав слуг подивитися на неї. Незабаром вони повернулися і розповіли, що на пагорбі, росте розкішна яблуня, обсипана райськими яблучками, які так сильно пахнуть, що аж дух забиває. Навіть важко наблизитися до неї, а коли вони хотіли бодай одне яблуко принести на показ, то всі гілки піднялися вгору і не далися зірвати.

Та це ще не все. Бо під яблунею стоїть на колінах сивий-пресивий сторічний дід, довкола нього купа порожніх шкіряних мішечків, а він так щиро молиться, так б’є поклони, що аж шкода на нього дивитися.

І тут єпископ згадав свою зустріч з Мадеєм у цьому лісі. Він вийшов з карети і подався до яблуні. Під нею він застав старого, в якому упізнав отамана розбійників Мадея, і благословив його. Стариган неначе від сну прокинувся і опам’ятався. Він поглянув на єпископа, простягнув до нього руки і, схопивши за мантію, поцілував полу.

— А! — вигукнув він. — Нарешті ти приїхав до мене, преосвященний владико! Я все виконав, що ти наказав: і гроші роздав бідним; і палицю поливав день і ніч водою зі струмка, носячи її в горіховій шкаралупі. Все зробив так, як ти наказав. Палиця прийнялася, пустила паростки, покрилася листям, розцвіла і, подивися, які дала плоди!.. Видно Господь прощає мене, а зараз ти, владико, висповідай мене, розгріши і благослови в дорогу до Нього.

Єпископ почав сповідати, і як тільки Мадей скаже який гріх — яблучко впаде. І говорив він доти, доки вся яблуня не обсипалася і земля не вкрилася яблучками. Врешті-решт, на яблуні залишилися тільки два яблука, але Мадей не міг пригадати, які це гріхи.

— Постарайся пригадати, — сказав єпископ, — що то за гріхи.

— Не можу згадати... здається, все сказав.

— То, може, ці яблучка, що залишилися, стосуються твоїх добрих справ... Чи не зробив ти за своє довголітнє життя хоч два добрих діла?

— Одне тільки пам’ятаю... років тридцять, а то й більше... я не дозволив убити одного подорожнього, який заночував у нашій розбійницькій хаті. То був якийсь селянин, певно, угодник Божий...

І Мадей розповів про те, як рятувала подорожнього молитва.

— З тієї пори, — продовжував він, — моє життя почало дошкуляти мені і я відчув страшні муки і докори совісті!.. Я побачив, яку силу має молитва і мене пойняв страх Божий.

— Цей подорожній був моїм батьком і ти йому врятував життя, — сказав єпископ, — цю пригоду він сам оповів мені.

— Твій батько? — здивувався Мадей. — Он як воно повернулось!.. А його син рятує мені душу!.. Воістину, перст Божий!.. І у мене був батько... Господи! Владико!.. Тепер я пригадав ще один злочин — перший і найжахливіший...

— Який?

— Я убив батька!..

При цих словах одне яблуко впало.

— А твоя мати? — запитав єпископ.

— Теж убив! — простогнав Мадей.

І останнє яблуко повалилося...

Єпископ помолився над грішником, і як тільки дід отримав його благословення, тіло Мадея розсипалося в прах і душа його, звільнена покаянням, відлетіла в небо...

Єпископ відслужив панахиду і велів поховати його кістки під яблунею.

Цілюще джерело під Чортовою Скелею

Наприкінці XVI ст. шляхтянка Катерина Сапоровська дізналася, що дуже хвора і однією ногою вже стоїть у могилі. Лікар Адальберт Жердинський порадив їй лікуватися у сільській місцевості. Вона послухала його і оселилася у Лисиничах. Кілька ночей підряд снилася їй там якась дивна долина, оточена зусібіч лісом, і мальовниче джерело. Та щоразу, коли вона пробувала до нього наблизитися, сон розвіювався без сліду. Однієї ночі сон повторився, і вона зуміла наблизитися до джерела. Та щойно до нього нахилилася, як з лісу вийшов єпископ.

— Я опікун цього краю, — сказав він, — і звати мене Яків. Усе своє життя я служив Всевишньому. За життя мене називали духовним пастирем.

Почувши ці слова, вона впала навколішки перед єпископом, і тоді відчула, що їй стає легше.

Тут єпископ підняв патерицю, і з Чортової Скелі вийшло тридцять два монаха-пустельника. Вони стали навколішки довкола джерела і проказали молитву:

— Боже, будь милосердним! Благослови цей край, і це місто і всіх його мешканців!

Єпископ порадив їй напитися води і звелів, щоб вона згодом збудувала тут капличку.