Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

спосіб зашморгані капелюхи. Через рамено висіли у них напхані скупованим мотлохом сірі лантухи. Декотрі ганделеси називали себе гонорово «купцями старожитності».

Щодня, обходячи усі помешкання на терені своєї гендлярської діяльності, вони голосно вигукували:

— Ганделе! Ганделе! Старі шмати, старі шкраби, старі сподні, камізельки, сукенки, фляшки! Кості купую, продаю, гендлюю! Ганделе! Ганделе!

Витривалості гендлярів можна було позаздрити. Вони могли годинами терпляче торгуватися з кожним, бодай навіть примарним клієнтом. З талантом артиста здатні були натхненно розхвалювати будь-яку шмату і до втрати свідомості сперечатися за ціну. То був справжній театр, який вимагав жертв. І ганделес, увійшовши в екстаз, міг розігрувати воістину драматичні сцени — з шаленою жестикуляцією виривати собі волосся з бороди і пейсів, а при цьому клястися і своїм власним здоров’ям, і життям своєї бідної, вічно хворої жінки з купою голодних дітваків.

Торг по-львівському

Двоє ганделесів зійшлися й торгуються. Вони торгуються до вечора.

І люди, які обступили їх, давно розійшлись, зневірившись, що колись вони дійдуть торгу. А вони й далі торгуються.

І ніч захопила їх. І безлюддя.

І наступного дня зібралася юрба, щоб подивитися, як вони торгуються, і не діждалися, і друга ніч захопила їх.

І було тих ночей так багато, що вже повмирали ті, хто їх бачив уперше, і вже повмирали ті, що переказали це дітям, і діти дітей тих, що померли, і внуки тих внуків.

А ті все стоять і торгуються.

І вже на тім місці торгу нема, забудували його, забрукували, а вони все ще стоять і торгуються.

І навіть потому, як стався всесвітній потоп, вони спокійно стояли на дні моря і торгувалися.

І якби хтось спитав у них, чи вони щасливі, то ті б відповіли:

— Найщасливіші в світі! Лише не заважайте нам торгуватися.

Песель, Capa і Ґолда

На Краківському передмісті єврейські гендлярки торгували рибою, цибулею, часником, сиром, олією, нафтою, і панував тут неймовірний галас.

— Чи та риба бодай жива? — питає якась пані.

— Ай, панюсю, я сама не знаю, чи я жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба жива? — відказує гендлярка.

— А може, вона здохла?

— Ай, та де здохла? Спить!

— Спить? Але шось від неї тхне.

— Ай, пані, а ви, коли спите, хіба за себе ручаєтесь?

А поруч серед вулиці зустрілися Песель і Capa.

— Capo, чи ти чула новину? Яке горе!

— А що сі стало?

— Ґолда вмерла!

— Ґолда? Яка Ґолда?

— Жінка бляхара.

— Зараз... Потримай кошика.

Capa заломила руки і заголосила:

— Ой, горе моїй голові! Ґолда вмерла! Така добра, така поштива, така богобійна і померла!.. Слухай-но! Ґолда? Жінка бляхара? Котрого бляхара?

Йоель Файнґольд

Типовий ганделес — це не тільки купець чи посередник, але й чудовий психолог і філософ, обдарований до цього ще й специфічно жидівським почуттям гумору.

Про одного такого ганделеса Йоеля Файнґольда з Клегіарова, який мешкав на вулиці Берка Йоселєвича (бічна Джерельної), кружляло чимало веселих оповідок.

І дароване теж

Сцена відбувалася на піддашші будинку, де мешкав студент політехніки. Йоель затято торгувався за старі лахи, з продажу яких бідний студент надіявся розрахуватися з господарем за помешкання. Врешті, вимучений студент благальним голосом проказав:

— Пане Файнґольд, то скільки, до дідька, ви хочете мені дати за те моє ще цілком добре вбрання?

— Що значить добре? Що значить, кілько я маю дати моєї кривавиці за це жахливе лахміття, за ці, я пана перепрошую, шмати? Ну, я знаю? Найвище десять... нє, нє, що я, дурний, кажу — вісім золотих...

— Тільки вісім? Та ви звар’ювали, пане Файнґольд! Та я вже волію те вбрання комусь подарувати!

— Уй, то добре, то люкс! Подарунки я так само беру, а зой!

Коли дружини немає

Іншим разом, чимчикуючи Казимирівською, Файнґольд побачив у вікні кам’яниці якогось старого і запитав його:

— Добрий день же з паном! Чи не маєте цілком припадково якихось старих непотрібних лахів або старих шкрабів продати?

— Я не маю, а моя жінка поїхала і буде за пару тижнів.

— Уй, виїхала! То, певно, мусите мати купу пустих пляшок по горілці і броварі для мене... Вже йду до пана, вже йду!

Історичні портки

Студент пробує продати на Кракідалах вживані сподні. Підійшов Йоель і, дізнавшись ціну, обурився:

— Пане академік! Та ви не маєте Бога в серці, жи ся відважуєте просити за такі античні сподні аж три золотих!

— То не є античні, а модні сподні.

— А я вам кажу, що сесі портки були загублені ще за часів облоги Відня турецьким султаном, а я на тім ся добре знаю, бо шваґер моєї жінки власне під Віднем кнайпу тримає!

Треба вміти торгувати

Вбігає Йоель на перон у Зимній Воді і спиняє колійового:

— Перепрошуюся з паном. В котрій годині відходить потяг до Городка?

— Сім п’ятдесят.

— Добре, най буде сім сорок, і я іду.

Йоель торгується з грабіжником

Коли якось Йоель, вичерпаний цілоденним сновиганням по вулицях і брамах Клепарова і Замарстинова, вертався пізно ввечері додому, раптом з-за рогу вискочив якийсь здоровань і, наставивши на груди ганделеса револьвер, грізно гаркнув:

— Давай зара гроші, бо ті на місці застрелю!

Пан Файнґольд вражено оглянув страшну зброю і сказав:

— Шо сі стрясло? Нашо такво зара стріляти? Поговоримо, то ше якось погодимось... Ну, кілько я би міг дати за такий старий, ніц не вартий пістоль? Я можу найбільше їден золотий. Аби мої діти здорові були, коли він вартий більше!.. Але піду панові на поступки, най сі страчу, най мої діти не доїдять. Півтора золотого!.. Буде ґут?..

Грабіжник в задумі

І то не був єдиний трафунок, коли бідного ганделеса хотіли пограбувати. Одного разу він плентався увечері з Винників, де скупив цілий лантух одягу після померлого візника. Дорога вела попри темний ліс. Аж от зашелестіли кущі й на дорогу вискочив якийсь бевзь із пістолетом.

— Гроші альбо життя!

Файнґольд зойкнув і впустив лантуха на землю.

— Уй, який страшний опришок!

— Давай гроші! — тупнув ногою грабіжник.

— Дам! Дам! Прошу сі так