Кері Ейка - Сєвєродонецьк. Вибратися з пекла, Кері Ейка

1 березня 2022 року

Руки тремтіли ще до світанку. Вибухи гриміли десь далеко, але цього було достатньо, щоб серце стислося від страху.

Паша спав неспокійно — лихоманило, дихав важко, температура піднімалася кожні три години. Час від часу він схлипував уві сні, і я притискала його до себе, мовби могла захистити від усього цього жаху. Найбільше боліло те, що він може прокинутися не від мого теплого дотику, а від гуркоту війни.

Новини ставали дедалі страшнішими. Харків розбомбили, у Києві знову обстріли, Маріуполь уже в повній блокаді — без води, без їжі, без світла… Як вони там виживають?

Сєвєродонецьк теж стискало кільце. Говорили, що в районі аеропорту йдуть бої, навколишні села горять. Вибухи ставали все ближчими. Кожен гуркіт змушував здригатися. Я ще сильніше притискала Пашу, вдихаючи запах його теплого волоссячка, і молилася, щоб хоча б він не відчував цього жаху. Але в підвал спускатися боялася — що, якщо там йому стане гірше?

Бабуся подзвонила сестрі в іншій частині міста. Після розмови її голос тремтів:

— В них уже немає світла й опалення… Вони хочуть виїжджати. У Йоанни дитинка народилася 18 лютого, а вони навіть скупати її не можуть у такій холоднечі.

Мама стисла пальці, розминаючи їх від страху:

— Може, хоч світло дадуть…- сказала мама. - Хоча б обігрівачі увімкнули…

Я перевірила телефон. Зв’язок був. Написала чоловікові, що ми поки що тримаємося, але Паша ще хворіє. Через годину він зателефонував.

— Може, спробуєте виїхати? Завтра евакуаційний потяг.

— Він з Лисичанська! Як я туди доберуся?! — я мало не кричала. Ці розмови починали доводити до сказу. Нехай би сам залишився з немовлям, зі своїм страхом, і спробував вибратися! — Я боюся навіть у двір вийти! Ти це розумієш?!

— Розумію… Але що ви робитимете, коли пропаде електрика й вода?

— Я… я не знаю… Навіть думати про це страшно… Шукай перевізників!

— Може, попроси когось поїхати з тобою?

— Мама не покине бабусю. Бабуся не залишить діда, він же лежачий, ти забув? Марина теж не поїде без мами. А Паша хворий, і поки йому не стане краще, я нікуди не піду. Закрили тему!

— Я тебе зрозумів… Просто дуже скучаю і переживаю. Після війни я вас нікуди більше не відпущу…

— А я нікуди й не піду…

День був відносно тихим. Я вирішила хоча б винести Пашу на балкон, щоб він подихав свіжим повітрям.

— Хоча б трохи сонця й повітря… Йому це зараз так потрібно…

— Тільки ненадовго, щоб не застудити ще більше, — сказала бабуся. Вона вже почувалася краще температура спала, залишився лише надокучливий кашель.

На вулиці майже не було людей. Лише поодинокі фігури пробиралися між будинками, ніби хтось міг дати відповідь, що буде далі.

Я тихо колихала Пашу й шепотіла йому на вухо:

— Ти сильний, мій маленький… Ми впораємося…

Марина з хлопцем пішли в магазин у пошуках продуктів — запаси закінчувалися. Їх не було вже більше години. Мама занепокоїлася й подзвонила.

— Тут величезна черга! Ми стоїмо аж на вулиці, вже 101-ші в черзі. Зараз скину фото.

— Може, краще додому? Хіба мало що…

— Та ні, стільки простояли, треба хоч щось купити.

Мама намагалася додзвонитися до тата, але зв’язку з ним не було. Вона трималася, але було видно, що переживає.

Раптом — вибухи. Сильні. Окна затремтіли.

— Господи, що там з Мариною?! — мамині руки тремтіли, поки я судомно набирала номер сестри.

— Ми в порядку, прибігли додому, — її голос був захеканий, але спокійний. — Купили трохи продуктів, зараз перечекаємо й підемо додому.

— Скажи їм спуститися в підвал, — попросила мама. Сама ж ми так і не пішли…

У новинах писали, що приліт був у дитячий будинок. Пощастило, що дітей евакуювали раніше…

Близько четвертої Марина з хлопцем повернулися. Вдалося купити хліб, цукор і макарони. Більше в магазинах нічого не було.

Ввечері від безсилля хотілося кричати. Ти нічого не можеш змінити. Не можеш нікого врятувати. Не можеш знайти ліки, їжу. Не можеш навіть бути впевненим, що завтра прокинешся.

Я дивилася на Пашу й думала: чи запам’ятає він це, коли виросте? Чи буду я йому розповідати про цей день? Чи настане колись майбутнє, де я зможу сказати:

— Синку, ти навіть не уявляєш, яким сильним ти був з самого народження…

Ніхто не знав, що нас чекає завтра. Але цей день потрібно було пережити.

Кінець