Кері Ейка - Сєвєродонецьк. Вибратися з пекла, Кері Ейка

24 лютого змінило нас усіх , ми прокинулися не усвідомлюючи що нас старих більше не буде. Старе життя залишилося в наших покинутих оселях, з нашими покинутими родинами , речами. Ми як птиця фенікс кожного ранку збираємо себе із пеплу та продовжимо жити!

24 лютого 2022 року24 лютого 2022 року

О четвертій ранку я прокинулася, щоб погодувати Пашу. Йому тоді був лише місяць. Ми жили з батьками в Сєвєродонецьку, а чоловік залишився в Запоріжжі — закінчував роботу. За кілька днів до війни він просив мене скласти план на випадок, якщо «щось почнеться»: хто що робитиме, куди їхати. Але я не вірила в її початок. Здавалося, що це дурниці.

Погодувавши Сашу, я машинально зайшла в Telegram. Подруга із Запоріжжя почала надсилати мені відео. «Війна почалася», — писала вона. Питала, як у нас справи. Я не повірила. У нас було тихо. За вікном темно, вулиці безлюдні. Як таке можливо? Але по всій Україні вже лунали вибухи.

— Це фейк, — відповіла я їй. — Якби почалося, хіба не з нас?

Але заснути я вже не змогла. Гортала новини, намагаючись знайти підтвердження тому, що це помилка. Та з кожною хвилиною ставало страшніше.

О сьомій ранку я вийшла до мами.

— Сестру в школу не поведу, — сказала вона. — Не знаю, що робити.

Тато був у селі Смолянинове. Він сказав, що не зможе за нами приїхати — дороги вже заповнені машинами. Подзвонив чоловік.

— Де ви будете? Що робити?

Ми вирішили піти до бабусі. Разом не так страшно. До того ж у неї був великий підвал. Чоловік із начальником поїхали в село під Запоріжжя, а кішку залишив одну вдома. І в цей момент ми зробили величезну помилку — не возз’єдналися. Це призвело до наслідків, які тоді навіть важко було уявити.

На годиннику вже восьма ранку. Саша ще спав. Ми збиралися. Я взяла підгузки, багато одягу для Саші, документи, гроші, прикраси. Для себе — тільки те, що могла одягти. Ні шампуню, ні засобів гігієни.

О десятій ранку ми стояли в коридорі квартири. Думали: йти чи ні? У нас усе ще було тихо. Може, за кілька днів усе закінчиться? За вікном машини мчали у всіх напрямках, люди виїжджали. А нам не було куди. Ми залишилися без чоловіків у цій невідомості.

І раптом — вибух. Будинок здригнувся.

— Йдемо, — сказала мама.

Дорогою вона бурчала:

— Навіщо я стільки речей узяла?..

Ми підійшли до бабусиного під’їзду. Вона спустилася з п’ятого поверху нас зустріти. І в її очах я побачила страх, якого раніше ніколи не було.

Вона допомогла підняти Сашу з коляскою. Так ми опинилися у бабусиній двокімнатній квартирі. Восьмеро людей.

Я, Паша, мама, сестра Маша, ще одна сестра Марина, її хлопець Вітя, бабуся і дідусь. Вирішували, хто де спатиме. Бабуся з дідусем у залі. Мама на підлозі. Маша в кріслі. Я з Пашею в спальні біля вікна. Марина з хлопцем — на дивані.

Перший день і перша ніч були тихими.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍