Кері Ейка - Сєвєродонецьк. Вибратися з пекла, Кері Ейка

28 лютого 2022 року почалося з ранку — усе було спокойно, але воздух у домі був важким, немов натягнутим дротом. Після ночі тиші я все ще не могла повірити, що навколо нас триває війна. 

Уранці ми прокинулися від гулу, який пробігся крізь вікна, і відчули, як земля тремтіла під ногами. Це не був просто звук, це був сигнал, що ще більше наближається небезпека. Всі стояли у дверях, насторожені, обговорюючи, що робити далі. Чи варто йти до підвалу? І чи не варто просто залишити все, взяти тільки найнеобхідніше і виїжджати?

Ранок почався погано — Паша захворів. У нього піднялася температура, з’явився нежить. Як лікувати такого маленького, коли в наявності тільки дитячий парацетамол? Паніка підступала до горла, але я змусила себе діяти.

Зателефонувала педіатру, вона порадила краплі в ніс з антибіотиком, судинозвужувальні, противірусні та сказала: «Краще заздалегідь купити антибіотики». Я записала все на аркуші, бабуся додала свої ліки, а також для дідуся, і вирішила йти в аптеку сама.

Поки я намагалася збити температуру Паші й витягнути слиз аспіратором, в голові пульсувала одна думка: сьогодні йому два місяці. Ми мали б іти на зважування, на щеплення, яке я купила заздалегідь. Але це залишилося в минулому житті. Я не знала, скільки він набрав, чи вистачає йому молока, як він розвивається… Такий жах навіть у кошмарах не уявиш. Але треба тримати себе в руках. Ще трохи — і буде мир. Так здавалося. Всі мріяли про це. Але сльози текли самі.

Я носила свого малюка по кімнаті, співала йому пісеньку і тихо плакала. Руки опускалися від безсилля.

Пройшла година. Бабусі все ще не було. Серце почало стискатися. А раптом щось сталося? А раптом почнуться обстріли?

Через дві години вона нарешті повернулася.

— Не все вдалося купити… — сказала бабуся, ставлячи пакет на стіл. — Краплі з антибіотиком закінчилися. Навіть аналогів немає.

У мене всередині все обірвалося.

— Що ж тепер?! Будемо лікувати тим, що є! — ледве стримувала я розпач.

Але це був тільки початок. Захворіли Маша й мама.

Безвихідь наростала. Відчуття пастки душило зсередини.

— Краще б ми залишилися вдома! — не витримала я. — Не вб’ють ці, так хвороби доб’ють! Він же ще такий маленький! Тут людей стільки, що нема чим дихати! Ми на вулиці не були з 24 лютого! Повітря не бачили! Сонця теж!

— Заспокойся, — м’яко сказала бабуся. — Уже не виправиш. Ми не знаємо, що буде далі…

Я була готова піти додому. Байдуже на все, тільки б бути там, де менше людей.

Але о 12-й годині я була рада, що ми нікуди не пішли. Почався обстріл.

Ми швидко вдяглися й побігли до підвалу. Цього разу було дуже голосно. Земля здригалася, а сирени розривали повітря. В підвалі довелося сидіти довго.

Прилетіло в житлові будинки. Було багато поранених. Про загиблих мовчали.

Пашу довелося годувати прямо в підвалі.

Люди нервували. Хтось пив, хтось плакав. Прибули нові люди — розповіли, що всіх, хто живе біля виїздів з міста, попросили терміново виїхати.

Зв’язку в підвалі майже не було. Тільки ввечері, коли ми осмілилися повернутися в квартиру, я змогла передзвонити чоловіку.

— Я вже в Запоріжжі, — голос у слухавці звучав приглушено, як ніби він сам не вірив своїм словам. — У нас вийшло виїхати. І знаєш… тут звичайне життя. Люди спокійно ходять вулицями, йдуть на роботу, у магазини… А я ніби в пеклі побував.

— А ми сьогодні в підвалі були, — тихо сказала я. — І ще… у мене погана новина. Паша захворів.

Чоловік тяжко зітхнув.

— Ех… Ну що ж ви так… Я скину гроші, купи ліки про запас.

Я посміхнулася гіркою посмішкою.

— У нас картки вже не приймають. Тільки готівка. І ціни кожен ставить які хоче.

— Вам треба виїжджати…

— Добре було б. Тільки як? Я боюся йти містом. Я взагалі боюся виходити на вулицю. Але добре, подумаю про це. Шукай перевізників. А ти забрав нашу кішку?

— Так, вона вже вдома. Від мене не відходить… Дуже скучила.

— І я за тобою скучаю… Коли ми вже будемо разом?

— Скоро.

Я видихнула.

— Я в це вже не вірю… Ладно, давай. Я втомилася. Пізніше наберу.

— Добре. Спокійної ночі. Бережіть себе.

Але яка могла бути спокійна ніч? Я лежала, слухала тишу й боялася. Боялася, що вона знову порушиться вибухами. Боялася, що нам не судилося вибратися.

Поруч тихо сопів Паша. Він хоч і хворий, але заснув, довірливо пригорнувшись до мене.

Тільки він і тримав мене на цьому світі. Тільки його тепло нагадувало, що я ще жива.