Картава Ната - Відьма масло колотить, Картава Ната

«Відьма масло колотить», — буркала бабця, закутуючи голову хусткою і спльовуючи через ліве плече. Небо на заході запалювалося багряним вогнем.

«От побачиш, внучко, завтра вітер буде! Як та червона заграва, то все — на біду».

— Бабо, звідки ви знаєте? — питаю допитливо.

— Дівко, то ти ще мало знаєш! — насупилася баба. — Ще як моя баба жила, казали: як в небі червоне — відьма масло колотить, вітер до нас наганяє. І природа тому противиться, навіть хмари схилились…

Рано-вранці, як тільки розвиднілось, бабуля щось знаходила під брамою. Знаходила оте Щось, і перетворювалася в справжню фурію. Руками не трогала, брала шуфлю якою вичищали туалет на дворі.

— Дурне… Відьма знову нишпорила, — бурмотіла ба, й від злості спльовувала на землю. — Ну, тримайся, Женько!

Закидувала те Щось, в пакет і повна злості бігла на кінець села.

Там серед поля майже під лісом стояла всього одна хатинка.

В ній жила баба Женька. В дворі у баби Женьки росла здоровенна сососна, ні паркану ні огорожі. Маленька деревʼяна хатинка вибілена вапном, криниця, і ота здоровенна сосна. Ні вишеньок в садку, ні квіточок під вікном. Просто ґанок і подвірʼя навкруги вкрите травкою муравкою.

Мене бабуся залишала біля крайньої хати, з собою небрала.

Підходили місцеві бабусі, давали мені ще теплі пироги, і ми дивилися на оту хату під лісом

— Оце зараз почнеться! —  шепотіла я.

Бабуся тим часом влітала до Женьки, з хати починали лунати крики. Баба Женька, старша за мою ба, старша за всіх жителів в селі, стара, як самі гори, кричала, немов хтось її живцем збирався з'їсти.

 А бабуся моя, хоч і мала, та вміла поставити на місце. Під деревом, як завжди, бійка. Та щей яка! Вже за коси одна одну тягали.

— Боже, знову сцена! — бабусі, за моєю спиною, шушукались між собою, але ніхто не рушав на допомогу. Всі боялися бабу відьму.

Через деякий час баби вспокоюються, і перестають битися.

Вже сидять на лавці під сосною, як дві баби з ярмарку — і мирно про щось говорять, ніби нічого й не було. 

Мені навіть ставало цікаво, про що ж вони там так довго балакали.

Бабусям, що пригостили мене пирогами також цікаво, що ж там такого сталося.

А баба Женька йде до хати, щось там бере загорнуте в хустинку і виносить моїй ба. Вони прощаються і через пару хвилин бабуся підходить до мене.

-А що сталося? Знову колдувала?-це питає хтось з натовпу.

-Знову та курва мені покою недає. Ірка бісовий байструк, замовила в Женьки прокляття на мене, а та стара й рада старатися за копійку. Більше не посміє. А Ірці я ще покажу де раки зимують.

Бабуськи на вулиці починають гомоніти. Перехрещуються, і розходяться по домівкам.

І ми йдемо додому.

Бабуся йде зла, щось бурмоче собі під ніс.

Я плетуся позаду і доїдаю пиріг з вишнями.

Ірка, то бабусена сусідка і запеклий ворог, з якою вони ніяк неможуть поділити межу, що розділює два городи. Про це знає все село, бо буваєть в селі ще бійки по весні, коли час города орати, а межа раптом на пів метра заступає на город то Ірки, то моєї бабці.

Бабуся на подвірку  дістає з хустинки ароматні золоті грушки.

Звідки в баби Женьки грушки? В неї ж тільки сосна росте...

-Дурна я брати щось із рук відьми.- і бабуся ці грушки заносить до хліва, і  відає свиням.

Потім повертається до хати, риється в серванті, щось довго шукає за рулонами тканин.

Знаходить.

Темно коричнева бутилка з наливкою.

Ховає собі під передник.

В бабусених спідниць дуже глибокі кишені, я це знаю.

Мене залишає на мого дядька, тобто свого найменшого сина, цьому шалопаю всього 15 років. Наголошує щоб приглядав за мною.

І йде назад до баби Женьки, бо видно, що питання їх ще не закрите.

 А дядько бачить, що бабця вийшла за ворота. Сам сів на ровера і городом помчав до хлопців.

Літо в самому розгарі, мені 10, вдома то нікого немає.

Підпираю хату патиком.

З радісним гигиканям біжу на луг. Там пасуться вівці.

Моє улюблене заняття це пробувати осідлати норовливу овечку.

Через пару спроб мені це вдається. І ми всією отарою, радісно скачемо на город до діда Платона. В нього там дуже смачні грушки.

Вітер, що дув несамовито зранку,  вщух, небо голубе, без хмаринок.

Я сиджу на дереві і об'їдаюся соковитими плодами, вівці тихо пасуться під деревом.

А вечером бабуля лупить дядька за те що він втік, і я одна залишилася вдома.

А я одна вдома це страшне.

Цього разу жертвою були груші, і город діда Платона.

Взнак вибачення, на другий день дядько йде до діда і допомагає йому цілий день возити і скиртувати сіно.

А я сиджу на балці у кошарі на лузі, і здалеку показую дяді язика.

Ховаюся від ба, і боюся показуватися їй на очі.

За поїздку на вівці мені накрутили вуха.

Які ще довго горять як ті багряні заходи сонця.

Кінець