Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

які мали би бути невидимими у вакуумі; космічні вибухи, що в них у всіх частинах «Зоряних воєн» такий вигляд, ніби вони стаються в атмосфері Землі; звукові спецефекти під час космічного бою, тоді як у космосі звук не поширюється. Тощо, тощо, тощо. Фанати «Зоряних воєн» дорікнуть, що не варто очікувати аж такої фактологічної достовірності від космічної опери. І з ними частково треба погодитися. Тим паче, що за бажання окремі ляпи завжди сяк-так можна пояснити. Наприклад, припустити, що йдеться не про лазерні гармати, а новий вид космічної зброї, промені якої такі потужні, що розсіюються навіть у вакуумі. Або що протонні торпеди несуть із собою не лише вибухівку, а й окислювач, через що вибухи до болю скидаються на земні.

Проте є один ляп, який пронизує наскрізь усю франшизу, й ані ігнорувати, ані пояснити його не вдасться, навіть коли дуже старатися. Цей ляп стосується того, як рухаються космічні кораблі — всі без винятку, а особливо зоряні винищувачі на кшталт імперського TIE fighter’а чи винищувача Альянсу Повстанців з Х-подібним крилом. Пригадуєте битву біля планети Корусант у «Помсті ситхів»? Зоряні винищувачі ганяються один за одним, перестрілюючись із лазерних гармат. Зображене Джорджем Лукасом зіткнення ескадрилій практично не відрізнити від повітряних боїв пропелерних літаків часів Другої світової війни.

Що з цим не так? Та, власне, все. Все дуже не так.

В атмосфері Землі літаки під час польоту спираються крилами на повітря. Космічні апарати натомість пересуваються у вакуумі та невагомості. Ось тільки це не та невагомість, яка виникає за відсутності поряд великих небесних тіл на кшталт планет чи зірок. Це невагомість, яка виникає, коли космічний апарат рухається зі швидкістю достатньо великою, щоб залишатися на орбіті. Тобто він падає в напрямку небесного тіла, але мчить так швидко, що постійно промахується повз нього. От у цьому, власне, суть проблеми — швидкість.

Найшвидший пропелерний літак розганяється до швидкості трохи за 900 км/год. Це приблизно 250 м/с. Тоді як космічному кораблеві для виходу на орбіту планети завбільшки із Землю потрібно розігнатися щонайменше до 8000 м/с, тобто він має рухатись у 32 рази швидше.

Уже здогадуєтеся, в чому річ?

Відносна швидкість двох пропелерних винищувачів, які летять назустріч, не перевищує кількасот метрів на секунду. Ця сама швидкість для будь-яких апаратів на орбіті обчислюється десятками тисяч метрів на секунду. Відтак бій між TIE fighter’ом й X-подібним винищувачем повстанців неможливий у принципі, оскільки на спробі зблизитися вони розминуться за мікроскопічну частку секунди. Імовірно, встигнуть один одного помітити. Про маневрування взагалі не йдеться. Поворот на лічені градуси миттю рознесе винищувачі на багато кілометрів.

Ви скажете: а чому б зоряному винищувачеві не сповільнитися до швидкості, яка дасть змогу вступити в бій на орбіті? Але в тому то й заковика: це неможливо. Щойно його швидкість зменшиться, винищувач каменем шугне вниз, до планети, на орбіті якої перебуває, і космічний бій перетвориться на піке, так і не почавшись.

Насправді на це хиблять не лише «Зоряні війни». Серіал «Експансія», знятий за мотивами однойменної серії книг, відкриває епізод про те, як криговоз «Кентербері» дорогою від Сатурна до Церери отримує сигнал біди. Герої виявляють покинуте транспортне судно з назвою «Скопулі» та зближаються з ним, щоб з’ясувати, що трапилося. Хороший епізод, з інтригою, ось тільки абсолютно нереалістичний із погляду небесної механіки.

Будь-яке тіло в межах Сонячної системи рухається не просто так, а орбітою довкола Сонця. Космічні кораблі не є винятком. Криговоз, який перебуває між Сатурном і Церерою, має долати не менше як п’ятнадцять кілометрів за секунду, щоб не почати падати в напрямку Сонця. Через це дуже й дуже малоймовірно, що два космічні кораблі, які рухаються різними орбітами, підійдуть упритул один до одного. Навіть якщо їхні траєкторії перетинаються. Відповідно після виявлення «Скопулі» «Кентербері» просто не міг загальмувати та наблизитися. Йому потрібно було би повністю міняти параметри своєї орбіти — нахил, ексцентриситет, велику піввісь, підганяти їх під параметри орбіти «Скопулі». Такий маневр вимагає колосальних затрат енергії, і що більш важливо — починати його вартувало б задовго до зближення.

На підтвердження — ось вам історія з реального життя. Перед запуском космічного зонда для дослідження Сонячної системи «Вояджер-1» його проєктувальники стикнулися з дилемою. Вони ретельно спланували проліт повз Юпітер, але далі мусили вибирати: або Сатурн із загадковим супутником Титаном, або не менш загадковий Плутон на задвірках Сонячної системи. Зонд, на розроблення якого витратили мільярд доларів, не міг відвідати одразу два тіла. Після прольоту Сатурна скерувати «Вояджер» до Плутона не було можливості. Фізичної можливості. Керівники місії обрали Титан, і перші фотографії Плутона людство чекало ще майже сорок років.

Звісно, ми все ж говоримо про фантастику, тож чому б не вигадати якийсь суперрушій, який, ігноруючи закони збереження енергії, зробить реальними такі маневри? Рушій уявити ще можна, але от маневри на швидкості десятки тисяч метрів на секунду — це погана ідея. На спробі різко загальмувати чи повернути корабель просто розірве на шматки через перевантаження.

Ну й останнє: навіщо взагалі цим перейматися? Те, як літають космічні кораблі, на художню цінність «Зоряних воєн» чи «Експансії» не впливає. Це так, одначе також треба розуміти, що часи змінюються. Ми щодня дізнаємося дедалі більше нового про космос. Ми ось-ось повернемося на Місяць, ми готуємося спорядити кораблі на Марс, а тому заслуговуємо знати, що ці кораблі відрізняються від пропелерних літачків чи неповоротких земних дирижаблів. Час затямити, що там, угорі, все не так, як показують у Голлівуді.

Ілон Маск, «Тесла» та ядерна енергетика

За останні п’ять років більшість розвинених країн зобов’язалися перейти на електромобілі до кінця двадцятих чи впродовж тридцятих років. Загалом це правильно, за електромобілями майбутнє. Проте сумнівно, що такий перехід завершиться, в сенсі він точно не буде повним і настільки швидким, як цього хотілося б його заявникам. І ось чому.

Електромобілі мають безліч переваг. Вони дешевші в обслуговуванні, простіші та надійніші, вони швидкі, тихі й основне — екологічні. Втім, знайдуться й недоліки. Транспорт з електричними рушіями, що працюють від батарей, підходить далеко не для всіх завдань. Навіть найкращі на сьогодні моделі проїжджають на одній підзарядці лише близько п’ятисот кілометрів. Тобто рушати на такому авто з Луцька до Києва ризиковано: потрапивши в корок на в’їзді у столицю, можна вичерпати весь заряд і заглухнути. Варто також пам’ятати про трюк, до якого вдаються всі без винятку виробники електрокарів: дальність розраховують для повністю