Мері Горн - На грані, Мері Горн

Розділ 4

Мій робочий день закінчився, я замкнула двері медпункту і покрокувала додому. Я слухала музику коли почула у навушнику звук сповіщення. Зазвичай із соцмереж їх приходило безліч. Але на них у мене звук вимкнений. Тому я вийняла телефон і побачила повідомлення від мами. Як би мені не хотілося б зустрічатися з Сонею. Але, я не маленька дитина й уникати її буде неможливо. 

Я зайшла у магазин. Тут попри п'яту годину було людно. Я стала в чергу за якоюсь бабусею.

— Чула, Роза з роботи пішла. На її місце інша дівчина приїхала.

— І що за дівчина?

Не люблю взагалі підслуховувати розмови, але тут стало цікаво. Все ж про мене говорять.

— А я звідки знаю. От кажуть після завтра там щось у повітрі має бути. Якщо тиск підніметься, то піду до цієї. Подивлюся.

— Ой. А ти ще віриш тим новинам? Що в тому повітрі нового може бути? Все одне.

Жінка скривилася. Звичайні бабуськи.

— Тітка Зіна, то ви щось купляєте чи й будете про медсестру нову говорити? Вона он позаду вас стоїть і впевнена ви їй надто лестите.

Бабуськи повернулися до мене і я натягнуто посміхнулася. Софія завжди вміє все зіпсувати.

— З нетерпінням чекатиму вас, щоб перевірити свою компетентність

Бабуськи також посміхнулися. Нарешті дійшла черга до мене.

— Ну що, ідеш на зустріч випускників? — спитала з посмішкою Соня.

Я здивовано відкрила рот. Тобто?

— Влада на жаль немає, не так весело буде. Але все ж всі минулі роки ти не приїжджала.

Я знаю до чого вона. Дівчина думає, що я злякаюся чи присоромлюся і кину так, як було колись, що мене це не цікавить. Але ні. Я виросла. 

— Де відбудеться зустріч? 

— В клубі. Завтра ввечері.

— Обов'язково прийду. А зараз дай мені упаковку макаронів. Вермішель.

Колишня однокласниця за секунду принесла потрібний мені продукт, а я заплативши рушила додому.

Тут я була достатньо скоро.

— О, Летті. Дуже дякую, я зараз приготую і повечеряємо всі разом щойно тато з роботи повернеться.

— Звичайно ж, я буду в кімнаті

Я пішла до себе де сіла на ліжко, вкрите милим простирадлом із принтом героїв мультфільму. Я не стрималася і лягла на подушку склавши руки. Як же у дитинстві було добре. Немає проблем, немає про що перейматися. А зараз? Ні, я точно не жаліюся на доросле життя, але все ж...мріючи колись вирости я не подумала б що буду казати, наче малою щебетухою було набагато краще. 

В голові літало наче багато думок, наприклад мені було цікаво чи піде Захар на цю зустріч. Все ж, ми всі колись були однокласниками і якщо вже я, вічна відстороненість і миша класу котра ніколи не була об'єктом для розмов запрошена то він так точно. Колишній крутелик, зразковий синок і красивий хлопець...

 

***

11 клас

— Іде, іде, — почула я перешіптування позаду себе.

Господи, вже і поїсти не можна спокійно. Я не стрималася і закотила очі. Як завжди за столом я сиділа сама. Все ж, не стримавшись я повернула голову до входу та обурено видихнула. Ну справді, на кого іще можуть так реагувати всі дівчата цієї дурної школи. Повз мене як вихор пройшли  хлопців, а останній наче ненароком зачепив рюкзак на краю лавки.

— Ей, обережніше, — гукнула я йому навздогін.

У всіх випадках я б промовчала. Як було завжди. Я могла потерпіти ці дурні знаки, спеціальну шкоду, бо скільки б діти не гралися врешті їм це набридло б. І так сталося. За якісь там дев'ять років на мене вже ніхто не звертав уваги. До цього дня.

Хлопець зупинився і повернувся до мене.

— Справді? І що ти зробиш? — він підняв рюкзак з землі та поставив назад на лавку.

Здавалося б, вибачився, але хлопець дивлячись мені в очі знову махнув рукою і річ опинилася на підлозі. 

— Упс, який же я незграбна

Я пропалювала його поглядом. Принаймні мені так здавалося.

— Влад, облиш її. Вона і так не цікава, — підійшов до хлопця один з тих самих крутеликів.

Влад закотив губи, а тоді посміхнувся глянувши на Захара.

— А тобі цікава якщо ти за неї заступаєшся? — хлопці позаду засвистіли. 

Я хотіла б встати, але очі втупилися в блондина з дурними темними очима. Що він відповість. Скаже, вона тільки однокласниця? Чи можливо щось оригінальніше. Або ж не буде тішити друга великими промовами як він вміє, а відповість коротко і просто "Ні". Серце завмерло в очікуванні. Різко хлопець посміхнувся і сів навпроти.

— Можливо і цікава, так же, ботанічка?

Я, здається не дихала, вперше він настільки близько до мене. Я не стрималася і поправила окуляр на переніссі. Дурна звичка коли хвилююся. Раптом Захар засміявся і підвівся дивлячись на Влада.

— Друг, серйозно? Цікава? — він намружив брови досі посміхаючись, а тоді повернувся до мене. — Тільки у твоїх снах. 

Він знову засміявся і вони з Владом розвернулися, щоб піти за іншими хлопцями котрі вже достатньо далеко пройшли зупинившись, щоб подивитися куди поділися іще дві зірки. Я важко проковтнула.

— Не дуже то й хотілося, йолопи, — гукнула я їм у слід.

Влад тільки кинув смішок і пішов далі, а Захар зупинився і повернувся назад до мене. Він сперся на стіл навпроти. Чорт, вдруге за дев'ять років так близько...

— Не бреши сама собі, я все знаю. І про твій щоденник так само як ти там писала...?

Подих перехопило. Він читав мій щоденник? Але як, і коли? Я потягнулася до рюкзака шукаючи там чорний блокнот але...його нема.

— Я вже дійшов до середини, дочитаю - віддам.

Мої щоки залишися рум'янцем, а руки почали трястися. Йому не можна. Нікому з них не можна читати те що я написала в цьому щоденнику. Ніколи. Чорт, а він..якщо справді прочитав, то невже про це уже знає вся його компашка. Але...якби знав то вся б школа обговорювала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍