Мері Горн - На грані, Мері Горн

Повернувшись назад до місця, де я виросла і звідки тікала я не очікувала дізнатися це. Не очікувала побачити Його. Не очікувала побачити таким. І зараз, попри колишню образу я все одно хочу допомогти йому. Він єдиний хто вижив. І не єдиний хто закрив себе у власному розумі та психіці.

Розділ 1

Присвята

Всім, хто шукає своє кохання в соціальних мережах. Я знайшла його. Я знайшла тебе. Нехай ця книга, котра розпочиналася саме з нашого листування і стала ідеєю цієї історії буде твоєю

 

 

Я глибоко вдихнула повітря. Рідне село. Як же я за тобою сумувала. Хто б що не казав, але місто ніколи не замінить мені це місце. Так, сказала та що повернулася сюди вперше через довгі чотири роки. Я посміхнулася від цієї думки.

 Як ви зрозуміли, я поїхала на навчання. А зараз, успішно закінчивши навчання повернулася додому. Рівно після свого випускного, котрий в мене як у затятої колишньої ботанічки пройшов не, так і весело, я поїхала у місто. Було страшно, адже нове місце нові люди й перспективи надто вже лякали. Та все ж я отримала свій досвід, емоції, навіть друзів і повернулася зовсім іншою.

 — Лихо моє, ти ще довго будеш стояти? Зараз сонячний удар отримаємо, — я повернулася на голос і побачила усміхнену сестру. 

Автоматично я покрокувала до неї. І автоматично я опинилася в її обіймах. Відсторонившись я оглянула Полю в повен зріст. 

— Що? Вже забула як я і виглядаю? — спитала дівчина посміхаючись. 

Я закотила очі.

 — Ти так подорослішала. 

Сестра гордо підняла голову. 

— Одинадцятий клас це тобі не восьмий. Я пирхнула. 

— Мені так точно. Ти вже до ЗНО почала готуватися? 

Посмішка сестри одразу зникла і вона нахмурила брови. 

— Летті, і ти туди ж? Навчальний рік почався тиждень назад. А всі як один говорите про те ЗНО. Дайте мені ще пожити. Життю порадіти. 

Я посміхнулася пізнаючи свою сестру. Ніколи ні про що не хвилюється. Її не тривожить майбутнє як це було зі мною. І вона точно не та тихоня як я. Принаймні я не хвилююся за її веселе життя, а не як було в мене сірувате. 

— Пішли вже, а то щоб жити потрібно рухатися.

 Сестра посміхнулася забираючи в мене валізу. Речей за чотири роки прикупилося, тому зараз я тягнула за собою одну валізу із сумкою, а сестра іншу. І це ще в мене на плечах рюкзак був.

 Вдома як і очікувалося мама спочатку обнімала та раділа, потім сварила що я не приїжджала, а тоді почала своє фірмове 

"Треба тебе відгодувати". 

І поясни цій милі жінці, що вага котру я мала при від'їзді була для мене завелика. А зараз зі своїми 60 кг мені не погано живеться. Після сніданку я вирушила з Полею до нашого медпункту. Саме тут, я б і мала тепер працювати. Наша медсестра, тітка Роза була вже, м'яко кажучи, сама в потребі лікаря. Їй у 80 років вже не голки напевно, а нитки привиджуються. Тому, коли я зайшла у невеличку будівлю вона примружила очі. 

— Павлюк? Що, знову не ті таблетки дала? — прокричала вона. 

Я посміхнулася. 

— Ні, це Мітрофанова. До вас моя мама приходила. Жінка миттю повеселішала. 

— О, Віолетта. Швидко ти своє відучилася. Але добре що швидко. Думаю, скоро я б провалилася за Ларисою. 

Я намружила брови й глянула на Полю. 

— Тітка Лариса нещодавно померла. Царство їй небесне. 

Я кивнула головою. Справді, напевно мене ще багато чого здивує і не тільки те, що старі люди яких я знала за чотири роки вже не зовсім люди.

 — І як навчання? Багатьом хлопцям серця порозбивали? Паразитка... 

Жінка різко стукнула по столі від чого я аж підскочила. Тітка Роза глянула на мене.

 — Ох, я це не тобі. Точніше останнє не тобі, а цим мухам. Вже геть знахабніли. Лазити прямісінько в мене перед носом. Так про що я...а-а-а-а-а. Заміж коли? 

Я стримано посміхнулася. 

— Тітка Роза, спочатку навчання і кар'єра, а потім вже і заміж. 

Жінка хмикнула. 

— Так. З однієї сторони ти маєш рацію, а з іншої по твоєму мисленню заміж ти вийдеш не швидше тридцяти. О, будете чаю? Я булочки вчора пекла.

 Не очікуючи відповіді тітка покрокувала до шафки й вийняла звідти три чашки. Вона покрокувала до чайника, а я піднялася. 

— Дозволите, я приготую чай. Ви напевно втомилися. 

Жінка віддала мені чайник котрий я швидко поставила на підставку де він почав нагріватися.

 — Натякаєш що я вже стара? — спитала вона примружуючи очі. 

— Ні. Ви ще дуже молоді. Просто пацієнтів напевно багато було... 

Тітка Роза хмикнула. 

— Крім Павлюків у мене клієнтів немає. Якщо по роботі.

 Через дві години ми вже поверталися додому. Тітка Роза віддала мені ключі. І сказала що тепер я офіційно стала лікарем всього нашого селища. А іще прочитала велику лекцію наскільки це відповідально та правила котрим нас учили в універі.

Поля біля мене так сильно позіхала що ледь не подавилася мухою...явище не найкраще. А зараз ми вже поверталися додому. Сусіди не втрачали змоги розглянутися. 

— Тепер, ти об'єкт для обговорень у всіх бабуль. 

Я посміхнулася. 

— Вуха будуть червоні... 

Сестра скривилася. 

— Не вірю в ці забобони.

 Я знизила плечима.

 — Взагалі то я також. Але. Тепер принаймні буду знати причину горіння. 

Сестра засміялася. 

— Можливо морозива? — спитала вона. 

Я знизила плечима.

 — На дворі вересень. Але в принципі не холодно тому думаю можна.

 Сестра закотила очі. 

— Які ми вже пунктуальні стали. Слухай, ти скоро сама будеш у лавах тих бабусь. 

Я кинула на сестру різки погляд. Вона засміялася

 — Пані Віолетта ви б бачили зараз свій вираз обличчя. 

— Не смійся. — сказала я і собі посміхаючись.

 Сестра помахала головою.

 — В житті надто мало моментів, щоб я упустила цей і послухала тебе. 

Гаразд, наскільки б я не хотіла казати що сестра має рацію, але вона має рацію. Варто радіти цим маленьким моментам, адже ми ніколи не знаємо що відбудеться за декілька днів, годин, хвилин або ж навіть мілісекунд.

 Ми зайшли у невеликий магазин. Через те, що зараз був вечір то крім групки молодих хлопців тут нікого не було. Ті швидко купили свої чипси й пішли.

 — Слухаю тебе, Поля. — сказала продавчиня і я підняла свій погляд. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍