Мері Горн - На грані, Мері Горн

Невже це...та ну. 

— Дай нам два морозива. Пломбір, — сказала сестра доки я з подивом дивилася на дівчину за касою. 

Вона швидко пройшла декілька кроків і вийняла з морозилки два "Ескімо".

 — У вас гості? — спитала вона даючи решту сестрі.

 — Що? О, ні, — сестра швидко глянула на мене. — Це ж Летті. Невже ти її не впізнала? 

Дівчина завмерла. 

— Летті... — сказала вона. Я натягнуто посміхнулася. 

— Не очікувала тебе тут побачити. Ти в школі була така...зірка, — сказала я колишній однокласниці.

 Дівчина посміхнулася. Здається не більш щиро ніж я. 

— Всі рано чи пізно повертаються до місця, де почали своє життя. Бачу, ти не виняток. Тоді так скоро з випуску втекла. Ніхто і не помітив

 Я хмикнула. 

— Вода до речі тоді як, сподобалася? 

Поля збоку здивовано глянула на мене.

 — Не пам'ятаю. Знаєш, після цього мені довелося відчути іще руки хлопця під собою. І не такого як тоді був Вадим. А ти? Як тоді шампанське? Не сильно поплямило сукню? 

Гаразд. Справді. Випускний був не аж таким нудним. Принаймні я скупалася через п'ятірку ідіотів, а іще побилася з Сонею. Котра зараз і стоїть переді мною.

 — Ой, я вже і не пам'ятаю. Тоді сукню і викинули.

 Я криво посміхнулася. 

— А зараз ти відробляєш її?

 Гаразд, ну я ніколи не була такою. Тобто, я завжди тиха. Іду на поступки. Не надаю уваги на провокації, але те, як Соня тикала мені носом моїм минулим змусило мене і її приземлитися. А то заліталася. 

— Знала б, Поля, що це твоя сестра. Розігріла б це морозиво на пальнику. Але пізно, на жаль. — вона криво посміхнулася. — Жарт. Все чи іще щось? В мене іще є справи.

 Поля заперечливо похитала головою і ми пішли. Сестра одразу кинулася на мене з запитаннями на котре я дала одну просту відповідь. 

— Морозиво розтане. 

Як можна зрозуміти, в школі я мала свою "популярність". Ми сиділи за вечерею, як мій телефон задзвонив. 

— Вибачте, — посміхнулася я і вийняла смартфон. Невідомий номер. Зазвичай я не брала слухавки, але оскільки я тепер наче медсестра у селі, то міг дзвонити хтось із мешканців. 

— Слухаю, — сказала я встаючи з-за столу. 

— Летті? — почула я знайомий голос, але не зрозуміла чий. 

— Так. Вибачте, мені здається що ми знайомі, але не можу пригадати... 

— Це Мар'яна. Ти ходила з моїм сином разом в школу. Я дзвонила Розі, але вона сказала що тепер вся медична робота на тобі. 

— Так, тепер я завідувач медпункту. Щось сталося? 

— Потрібно поставити крапельницю. Зазвичай це робила Роза. Але тепер ти... 

— Звичайно я прийду. 

— Знаєш куди?

 — Я попрошу сестру, щоб мене провела. Думаю вона знає. А крапельницю взяти у медпункті?

— Ні, в нас усе є. Тільки немає кому поставити. 

— Гаразд. Скоро буду. 

Я посміхнулася. Ну що ж, гайда виконувати свою роботу. Я повернулася на кухню.

 — Поля, ти ж проведеш мене до Фостерів? Сестра посміхнулася. 

— Якщо ти хочеш мого супроводу, я вимагаю свою частку. 

Мама штовхнула її ліктем. 

— Та за що? 

— Поліна, проведи сестру. В неї робота надто серйозна, щоб був час на твої балачки. 

Поля закотила очі, а батько неподалік засміявся. Сестра ж піднялася.

 — Пішли. Хоча думаю що Захар би й почекав. Я нахмурила брови. 

— Захар? Він вже закінчив навчання? Я думала це  Маряні... 

Батько почав кашляти, а мама - бити його по плечах. Вона глянула на мене. 

— А ти не знала? 

— Чого не знала? — спитала я нервово посміхаючись. — Він не вступив? 

— Я думала тобі хтось казав...Їхня п'ятірка на випускному поїхала до озера. У якусь мисливську хатину. А вона зайнялася. Всі четверо померли, а Захар тепер не ходить. 

Посмішка спала з мого обличчя. Сестра, котра була вже біля виходу гукнула. 

— Летті, ну ти ідеш? Твоя робота не дозволяє чекати. 

Я в повному шоці розвернулася і пішла до сестри. Цілу дорогу ми мовчали. У моїй голові крутилися різні думки. Чорт. Я ж тоді іще на них всіх ідіотів накричала. Може я наврочила...