Христина Ополонська - На каву зі смертю , Христина Ополонська

Початок

– Доню. Донечко. Я тебе прошу… благаю… молю… Не йди знову до того лісу, – заклинала свою доньку мати, стоячи разом з нею на окраїні лісу близь села. – Сьогодні якась нова гренадерська дивізія есесівців прибула до села… угорська здається… проїздом. Скільки ти їх вже до лісу заманила… тай там і лишила… Не йди нікуди. Марічечко, квіточко моя… Спіймають тебе тай повісять… як батька твого.

– Я пам’ятаю про батька, мамо. Мені не треба нагадувати, – з гнівом проговорила дівчина у відповідь на сльозливі прохання своєї матері. – Його повісили просто лише за те, що він був вчителем.

   Жінка дійсно почала плакати, дивлячись з мольбою на свою єдину доньку. Її очі, обрамлені легкими зморшками, були червоними від сліз. Чорна сукня та хустка на голові надавали її образу похмурого вигляду. Вона до останнього не полишала спроб віднадити доньку від походу до лісу.

– Марічко, не йди, – тихо промовляла вона. – Скоро все буде добре. Наші прийдуть. Просто треба трохи потерпіти. Всі інші терплять… Ну потерпи і…

– Потерпіти?! – розгнівалася вже не на жарт дівчина. – Мамо, отямтеся, ми нікому не потрібні. Про нас забули. Нас бозна-куди вивезли, як  остарбайтерів.  Ми невідомо де… Про ставлення до нас я взагалі мовчу. Ми для них я та челядь. Я не можу вже терпіти… прачка… кухарка… А про те, що вночі відбувається я навіть думати не хочу. Як я боюся ночей, мамо, якби ти знала. Боюся і ненавиджу… Ненавиджу їх усіх. Тільки но згадаю, як вони до мене торкаються, так одразу шкіру з себе здерти кортить. Це відмити не можливо… Чого я маю чекати? Кого??? Чекати доки знову завагітнію, аби і цю дитину землі віддати? Мамо, я так втомилась… я не хочу чекати… я не хочу жити…

   Хоч очі Марічки блищали від сліз, – вона не проронила жодної сльозинки. Мати ж не могла повірити у почуте.

– Ти мені сказала, що дитину віддала якійсь матері, і що тепер з нею усе буде добре, – заледве чутно прошепотіла вона.

   Мати не могла повірити, що це її донька. Вона просто її не впізнавала. Її чарівна мила красуна зламалася. Ця, неймовірної краси, сімнадцятирічна дівчина змінювалася у неї на очах. Життєрадісна посмішка, що була постійною супутницею Марічки у житті, зникла не лишивши і сліду. Замість неї, наче легке марево, на долі секунди міг промайнули лише нелюдський оскал.

– Віддала, мамо, віддала, – пошепки проговорила дівчина. – Матері-землі віддала. І тепер у неї все буде добре… Бог попіклується… А ти мене затримуєш. Я спізнююсь.

   Більше дівчина не збиралася продовжувати розмову з матір’ю, тож розвернувшись побігла до лісу, залишаючи її саму.

   Літній вечір дурманив ароматами зелені та квітів. Повітря поволі наповнювалося прохолодою. В лісі у Марічки була зустріч, тож вона причепурилася наскільки змогла. Довге, заплетене в товсту косу, темне волосся шоколадного відтінку спадало їй на груди. Малинові вуста, з невеличкою родинкою над ними,  розтягнулися в довгоочікуваній посмішці, сповненій лише лютою ненавистю. Карі очі на фоні блідої шкіри блищали від не пролитих сліз бурштиновим відтінком. На ній була синя залатана довга сукня, між складками котрої вона умудрилася сховати кухонний ніж. Чотирнадцять чоловіків вона заманила, вбила і закопала в цьому проклятому лісі… як і своє новонароджене дитя… живцем. Вона навіть гадки не мала кого народила. Їй було байдуже на стать. Головне було позбутися цієї маленької потвори, як і її батька. Незабаром Марічка вийшла на невеличку галявину, де на неї вже чекав чоловік у військовій формі, на якій чудово виднівся шеврон з двома блискавками. Чоловіка звали Вальтер. На його чорному волоссі проявлялась сивина. Глибокий шрам на щоці виділяв його з поміж інших, а блакитні очі змушували закарбувати його образ в пам’яті. З собою в полотняному мішечку він у якості презенту приніс шоколад та мелену каву. Даними ласощами він сподівався задобрити дівчину. Вальтер вподобав Марічку вже давно, але на неї була велика черга і він все ніяк не наважувався до неї підійти. Це неймовірно гарне дівчисько не давало спокою його душі та тілу. Вона заполонила всі його думки. Він навіть продумав, як забере її з собою, коли його нарешті переведуть звідси. Проте у Марічки були на нього інші плани. От тільки плани ці почали давали збій. Вальтер знав про дивні зникнення деяких її залицяльників, тож вирішив взяти з собою товариша для підстраховки. Марічка, побачивши таку картину, випадково випустила з руки ніж. Його товариш, Матяш, прибув разом зі своєю дивізією в поселення сьогодні вранці. Чоловік мав кирпатий ніс, зелені очі та акуратно вкладене русяве волосся. На його військовій формі також був чорний шеврон з двома білими блискавками. Він погодився виступити чатовим, поки Вальтер буде розважатися. Це і стало фатальною помилкою для обох. Матяш, побачивши дівчину накину на неї оком, а Вальтер не мав бажання поступатися своєю першістю. Вони навіть не помітили, як між ними зав’язалася бійка, підчас якої Вальтер просто задушив Матяша голими руками. Та коли він вже готовий був розжати свої руки, аби повернутися до дівчини, то відчув різкий сильний удар по голові. Таким чином чоловік зустрів свою смерть. Марічка, скориставшись даною ситуацією, вдарила Вальтера важкою каменюкою, яку вгледіла біля себе. Дівчина кинулася тікати, але доля розпорядилася нею інакше. Пробігши всього якихось десять кроків вона наткнулася на ще одного есесівця, який почувши звуки боротьби вирішив перевірити їх причину. Чоловік уважно огледів спочатку дівчину, що так зненацька на нього налетіла, а потім і печальний пейзаж позаду неї. Не довго думаючи він замахнувся рукою, та з усією силою вдарив Марічку по обличчю, від чого та в свою чергу миттєво відключилася, почувши на останок одне єдине слово «prostituierte». На світанку її повісили разом з дерев’яною табличкою на шиї, де красувалося те саме слово.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍