Христина Ополонська - На каву зі смертю , Христина Ополонська

Post mortem

   Недільний ранок не задався… У Івана все валилось з рук… У просторій двокімнатній київській квартирці панував хаос. Лише одна кімната перероблена на фотостудію мала прийнятний вигляд. Дощ за вікном, який нахабно стукав у вікна потоками осінніх сліз, додавав похмурого настрою. Чоловік стояв на кухні навпроти вікна, споглядаючи дощові водоспади на склі. Івану страшенно кортіло випити кави. Напевне, давалася взнаки випита ним вчора ввечері пляшка віскі. Він так і заснув одягнений на дивані, де і проводив останню фотозйомку. Похмілля чоловік не відчував. Проте відчуття були якісь дивні… В свої тридцять років Іван був талановитим хоч і мало відомим фотографом, що спеціалізувався на чорно-білих фотографіях. Сьогодні у нього був вихідний і він ні на кого не чекав. Йому було байдуже на гармидер у квартирі, так само, як і на свій зовнішній вигляд. Але …стук… стук… стук…і знову стук…і  знову… і ще… ще… Іванові здавалось неначе відлуння стукоту заполонило його голову. Легкий цокіт жіночих підборів по мармуровій підлозі перебивав звуки грізного дощу. І цей цокіт лунав у його квартирі. Чоловік повільно озирнувся аби дізнатися причину даного звуку і… завмер на місці, втративши здатність промовити хоч слово.

– Доброго вам ранку, шановний пане, – прогомонів ніжний чаруючий дівочий голосок. – Я перепрошую за своє вторгнення у вашу оселю. Маю надію, що ви не гніваєтесь за це на мене.

   В цю мить Іван забув про все на світі. У нього перед очима стояла найчарівніша дівчина, яку він коли-небудь бачив. «Якщо у янголів є обличчя то тільки таке», – подумав про себе він. Їй було не більше сімнадцяти років. Злегка дитячі риси обличчя додавали її красі ніжності. Вона була маленького зросту. Шоколадного відтінку темне волосся було заплетене у довгу об’ємну мереживну косу, яка грайливо спадала їй на груди. Карі оченята чарівливо виблискували бурштиновим відтінком на фоні білосніжної оксамитової шкіри. Особливого шарму їй надавала маленька родинка над верхньою губою з лівого боку. На її малинових вустах вигравала посмішка, осяяна перловим намистом перламутрових зубів. Сама дівчина була вдягнена у чорну приталену трикотажну сукню на ґудзиках, яка ледве демонструвала коліна. Її талію підкреслював невеличкий шкіряний чорний ремінець з пряжкою.

   Дівчина стояла схрестивши руки на грудях, злегка схиливши голову набік, очікуючи на передбачувану реакцію чоловіка.

   Коли Іван все ж відмер, то почав прискіпливо себе оглядати. Він розумів, що має не найкращий вигляд, тож вирішив прикрасити себе хоча б привітною щирою посмішкою.

– Ну що ви, – лагідно промовив Іван. – Це ви мені пробачте за мій зовнішній вигляд і за безлад… і гостинність…

– Ви ще за погоду пробачення попросіть, – саркастично розсміялася дівчина. – Вибачте, не втрималась. Я рідко сміюсь. Не хотіла вас образити.

– Нічого страшного, – відповів чоловік. – У вас чудовий сміх та прекрасна усмішка… Ви наче мелодійний дзвіночок… наче ангел з небес… ти… тобто… ви… із модельного агентства? Я чекав на вас завтра.

– Ні, ви помиляєтеся, я не з агентства, – сказала впевнено дівчина не знімаючи посмішку з обличчя. – А от щодо ангела, то ви майже вгадали. Тільки я не з небес… І давай перейдемо на «ти». Так буде комфортніше. Зварити тобі кави? – продовжувала говорити дівчина до Івана, хазяйнуючи на його кухні, неначе бувала в його квартирі не раз. – Звичка пити ранішню каву у тебе з шістнадцятирічного віку, оскільки ти почав працювати на багатьох роботах. Саме тоді батько пішов  з сім’ї і ви з молодшою сестрою залишилися удвох. Мати я не враховую. Вона вже на той час стабільно підсіла на алкоголь. Її нестало через три роки… І прийми мої щирі співчуття щодо сестри… Я знаю, що вчора була річниця її смерті. Дуже шкода, що під час пологів дитина померла разом з нею… Але Іване, це не привід запивати заспокійливе та снодійне алкоголем. Лікар же тебе попереджав, що не можна приймати більше однією таблетки за раз. А ти ще й пляшку віскі прикінчив. Я звісно ж розумію твій біль. У тебе більше нікого не залишилось. Сестра завжди залишалася твоєю єдиною радістю у житті, але… Ось, тримай…

   З цими словами дівчина повернулася до Івана, простягаючи йому чашечку ароматної щойно звареної кави. Чоловік зі здивованим поглядом машинально потягнувся за чашкою, яка в свою чергу пролетіла крізь пальці чоловіка і з дзвінким скреготом розбилась об підлогу. Переляканий Іван поглянув на дівчину, яка продовжувала мило йому посміхатися.

– Ти… моя смерть? – прошепотів він та опустив руки.

– Власне… мене так теж називають, – відповіла йому спокійно дівчина. – Я ангел смерті… Твій ангел смерті. Пробач, але я змушена тебе забрати. Твоя душа переродиться і ти вже не пам’ятатимеш усього того болю, якого тобі заподіяли в цьому житті. Не бійся мене. Я не заподію тобі шкоди. Вибач за чашку. Душі необхідно практикуватися, аби вона могла втримувати предмети. Та мене радує твій спокій у даній ситуації. Не люблю коли душі впадають в істерику.

– У мене дуже гарна смерть, – посміхаючись промовив Іван. – Тепер мені зрозуміло чому я з самого ранку почуваю себе якось дивно… А у мого чарівного ангела є ім’я?

– Ні, лише прізвисько. Так само як і у всіх інших, – коротко пояснила дівчина.

– І яке твоє? – запитав з цікавістю Іван.

– Манюня… – видихнувши відповіла дівчина.

– Чи може душа закохатися в смерть? – знов запитав чоловік.

– Я про таке не чула, – задумливо проговорила смерть. – Але я можу виконати якесь невеличке бажання своєї підопічної душі. Чого б тобі хотілося?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍