Христина Ополонська - На каву зі смертю , Христина Ополонська

   Чудовий зимовий ранок дарував своїм візитерам морозну прохолоду та сяюче снігове вбрання. Зима прикрасила своїми білосніжними сяйливими шатами все довкола. Сніг м’якою пухнастою ковдрою покривав землю. Ла́виці у парку були припорошені пухким сріблястим снігом, який і не думав зупинятися й продовжував свій вертлявий чарівний танок. На одній з таких ла́виць розташувались три фігури у чорному – одна дівчина та двоє чоловіків. Вони сиділи, перемовляючись одне з одним, у той час як перехожі і гадки не мали, що в дійсності ла́вицю хтось займає. Перед ними навпроти стояли їхні три старі потерті чорні портфелі. Чоловіки були одягнені у чорні ділові костюми, лаковані чоловічі туфлі та сорочки. Їхні краватки теж були чорними. Лише сорочки були різних кольорів. Чоловік з глибоким шрамом на щоці, блакитними очима та чорним волоссям з сивиною мав сіру сорочку, а інший, з русявим волоссям, зеленими очима та кирпатим носом, мав білу. Між ними розташувалася неймовірної краси чарівна та невеличка на зріст дівчина. Її темно-шоколадне волосся було заплетене в довгу мереживну косу, а карі очі з бурштиновим відтінком лише підкреслювали білосніжну оксамитову шкіру дівчини. Вона була одягнена в чорну довгу сукню та чорні туфлі на високих підборах. Хоч вони і не мали теплого верхнього зимового одягу, ніхто з них не мерз та не відчував холоду чи якогось дискомфорту через погодні умови. Три ангела смерті вели спокійну розмову між собою, не маючи жодних спогадів з минулих життів, окрім тих, через які вони і відбувають своє покарання. Вони не пам’ятали ні імен, ні людей, ні себе... Лише скоєні ними гріхи були вічними їхніми супутниками. У їхньому вільному розпорядженні були лиже прізвиська замість справжніх імен: Шрам,Манюня і Кирпатий.

– Кирпатику, – звернулася з посмішкою дівчина до чоловіка у білій сорочці. – Ти з нами лише віднедавна, тож може нарешті розповіси, за що відбуваєш покарання?

– Не має чого розповідати, – відповів той миттєво. – Багато чого накоїв. Навіть пам’ятаю, що коїв в позаминулому житті… А як щодо вас?

– Теж багато що коїв. Вбивства… Грабежі…А ще перед своєю смертю дещо з товаришем не поділив і вбив його, – промовив хутко чоловік у сірій сорочці.

– І на мені купа смертей, – сумно додала дівчина та вирішила змінити тему розмови. – Вас ніколи не дивувало, як ми всі чудово знаємо всі іноземні мови світу, але між собою спілкуємось чомусь латинською?

– Так, дивно, – задумливо промовив чоловік з кирпатим носом. – Я думав це мертва мова…

– Та невже? – посміхаючись своєю чарівною посмішкою, сказав чоловік зі шрамом. – А ти глянь на нас.

   Через секунду вони всі нестримно сміялися. Їх сміх був щирий та безтурботний.

   «Вони сміються. Аж не віриться… Вони знову разом», – думала про себе молода дівчина, що ховалася за деревами та з загадковим інтересом спостерігала за трьома ангелами смерті. Це вона їх забрала та відправила на відбування покарання за всі їхні злочини. Але вони ніколи про це не дізнаються. На це існує сувора заборона. Вони не мають нічого знати і пам’ятати… як і вона сама. На її смаглявому обличчі заграла легка тепла посмішка, а її чорні очі заблищали від неочікуваного полегшення. На вигляд їй було не більше двадцяти. Дівчина стояла обійнявши себе за плечі, які виднілися між чорними хвилями її волосся. Вона акуратно натягнула на плече рукав своєї чорної довгої сукні, аби приховати болісне клеймо на своїй шкірі у вигляді квітки. Згадуючи всі свої ганебні злочини, дівчина кожен раз заливалася гіркими сльозами. Але ніхто ніколи більше не дізнається про них, ні у світі мертвих, ні у світі живих. Цю обіцянку вона дала собі досить давно і ще жодного разу не порушила її. Вже зовсім скоро їй доведеться покинули їхню четвірку, яка знову перетвориться на тріо, і відбути на таке довгоочікуване переродження.

– Лапуля! – окликнули всі втрьох смагляву дівчину ангели смерті, побачивши її між дерев. – Іди до нас! Давай! Давай сюди! Давай попліткуємо!  Нумо! – наперебій вигукувало галасливе тріо. Лапуля розуміла, що вони не спиняться у своїх завиваннях, доки вона до них не підійде. І вона рушила до них. Їм всім дуже рідко випадає вільний час, тож цим необхідно скористатися. Тріо посунулося і Лапуля присіла до них на ла́вицю, перед цим примостивши свій старий потертий чорний портфель біля таких самих. А далі зав’язалася розмова…Лунали радісні голоси та дзвінкий сміх, які ніхто з перехожих не чув. Вони весь час так і залишалися невидимими для звичайних людей. Скоро вони вирушать до своїх підопічних і їх знову захопить рутинне сіре існування. Але поки що для них існує тільки цей чудовий зимовий ранок… Зараз він належить тільки їм… навіть якщо насправді це не так…

Кінець