Христина Ополонська - На каву зі смертю , Христина Ополонська

Pre mortem

– Васька! Вась! Ты где?! Давай сюда, дело есть! – пролунав грубий чоловічий голос на весь двоповерховий будинок.

– Чё надо? – позіхаючи, запитав у відповідь молодий чоловік та розплющив свої зелені очі. На вигляд йому було не більше тридцяти. Його кирпатий ніс та загострені риси обличчя навіювали похмурий настрій. Навіть його вираз обличчя був відштовхуючим. Він розташувався в кімнаті на двоспальному ліжку і вже майже задрімав, коли почув голос свого товариша. Спускатися на перший поверх не хотілося взагалі, але він чудово розумів, що йому доведеться це зробити. Знову почувся хриплий голос товариша з кухні, що була розташована на першому поверсі:

– Давай ка прошвырнись вдоль улицы. Команди́рушке кофейку приспичило попить. Давай, давай!!! Мы поляну уже почти накрыли…

   Вибору не було. Доведеться вирушати на пошуки кави. Василь швидко підхопився з ліжка, залишаючи на постільній білизні брудні сліди від берців та камуфляжу. Натягнувши на себе свою амуніцію та прихопивши з собою свій автомат він хвацько спустився з другого поверху на перший та вийшов з дому, попрямувавши блукати вулицями Бучі.

   Похмурий весняний ранок заполонив все місто. Повітря було наповнене далеко не квітковими ароматами. Довкола вирував легкий запах гнилизни. Василь брів по асфальтованій дорозі, час від часу пригладжуючи русяве волосся у себе на голові. Свій головний убір він забув в будинку на ліжку. Чоловік все ніяк не міг збагнути, як склалося так що «українські фашисти» живуть краще ніж він у себе на росії. «Они сами во всём виноваты», – думав про себе Василь. «Просто нужно было сдатся сразу и никто б не пострадал. Я всегда был против насилия. Я простой русский солдат. Нафига мы ваще припёрлись в эту Бучу… Ваще не понимаю этих укра́инских фашистов… Зачем защищать страну, которой поистине никогда и не существовало?»

   Обабіч дороги йому траплялися трупи людей із зав’язаними за спинами руками. Люди немов завмерли у часі в своїх останніх передсмертних позах. Василь не реагував на цей, вже доволі знайомий йому, пейзаж та сморід трупів, аж допоки випадково не натрапив поглядом на одну мертву дівчинку на узбіччі. Підбігши до неї він не міг повірити своєму щастю – її золоті сережки у маленьких дитячих вушках були на місці. Дівчинці було близько десяти чи дванадцяти років. Її колись білосніжні колготки були приспущені до колін, а на внутрішній частині бедер бордовими кірками запектися струмені крові. Вся її сукня, у бруді та крові, прилипла до її маленького тільця. Обличчя дівчинки нагадувало криваве місиво, а обидві її руки були зламані.  Василь, не бажаючи втрачати час на знімання сережок, просто зірвав їх з вух. Його радості не було меж. Спочатку він спробував їх на зуб, а потім із задоволеною посмішкою сховав їх у кишеню своїх штанів та пригладив її зовні. В ній вже покоїлись три золотих зуба, золотий хрестик, жіночий перстень та обручка. Всі ці криваві скарби були прикрашені чорним нальотом крові.

   Раптом йому почувся якийсь шурхіт за масивною високою хвірткою біля нього. Паркан, що повстав перед ним виглядав заможно, тож він вирішив зайти у двір. Він мав рацію. Будинок в дворі мав багатий вигляд. Василь, не зволікаючи більше ані хвилини, зайшов в середину. Хоч цей будинок і був вже розграбований, але у ньому могла бути кава, яка так йому зараз потрібна. З самого порогу чоловік вперся у величезне, на весь людський зріст, дзеркало. Не втримавшись, він дістав свій смартфон та зробив селфі. В одну секунду, краєм ока, він побачив здоровезну сокиру занесену над його головою. Не роздумуючи, Василь понісся геть з будинку, забувши про трикляту каву, смартфон та покинутий ним автомат. Він перелякано біг не озираючись по асфальтованій дорозі, та все ніяк не міг повернутися до того самого будинку, де на нього чекали його товариші. Зненацька, з усі боків його почав огортати густий туман, і він почув спокійний ніжний жіночий голос:

– І куди ти тікаєш? Від смерті не втечеш… Ти навіть від сокири не зміг утекти…

   Василь озирнувся та застиг на місці. Перед ним стояла гарна смаглява дівчина двадцяти років в чорній довгій сукні з довгими рукавами. Її чорне волосся хвилястим водоспадом спадало їй на плечі, а її чорні блискучі очі лякали своєю глибиною.

– Ты ещё кто такая? Откуда взялась? – пролепетав переляканий Василь.

– Я смерть твоя, «товарищ русский солдат», – відповіла з усмішкою дівчина. – Потрібно було ще минулого разу відправити тебе на перевиховання, а не на переродження. Нажаль це від мене не залежало. Нічого страшного, цього разу ти від мене нікуди не дінешся. Твоя відплата чекає на тебе.

   Договоривши це, дівчина підійшла до Василя і торкнулася його плеча. В цю ж мить вони вдвох розчинилися у чорній хмарі диму. Все зникло. Не стало ні диму, ні туману, ні «простого русского солдата»…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍