Агата Крісті - Убивства за абеткою

палиця, кийок, торба з піском – будь-що з цього підійшло б.

– Щоб завдати такого удару, потрібно багато сили? Лікар різко зиркнув на Пуаро.

– Ви про те, чи міг би немічний чоловік років сімдесяти зробити таке? Так, це цілком можливо. Якщо в ударного кінця зброї достатня вага, навіть слабка особа досягла б бажаного результату.

– У такому разі вбивцею може бути як чоловік, так і жінка?

Припущення заскочило лікаря зненацька.

– Жінка? Що ж, зізнаюсь, я навіть не подумав пов’язувати жінку з таким злочином. Але, звісно, це можливо, цілком можливо. Хоча з погляду психології я б не вважав це жіночим злочином.

Пуаро закивав, погоджуючись із лікарем.

– Саме так, саме так. На перший погляд, це доволі неправдоподібно. Але треба врахувати всі ймовірності. Як саме лежало тіло?

Лікар докладно описав нам положення жертви. На його думку, вона стояла спиною до прилавка, а отже, й до вбивці, коли завдали удару. А тоді рухнула під прилавок, тому випадкові відвідувачі крамниці її й не помітили.

Після того, як ми подякували доктору Керру та вийшли, Пуаро сказав:

– Ви розумієте, Гастінґсе, що в нас є один додатковий пункт на користь невинності Ашера. Якби він ображав свою дружину й погрожував їй, за прилавком вона стояла б до нього обличчям. Замість цього вона повернулася спиною до нападника, очевидно, діставала тютюн або сигарети для клієнта.

Я ледь здригнувся. – Як моторошно!

Пуаро сумно кивнув.

– Pauvre femme!17 – пробурмотів він.

Потім він подивився на годинник.

– Думаю, Овертон не так далеко звідси. Може, поїдемо туди, щоб поговорити з небогою покійниці?

– Спершу варто піти у крамницю, де вчинено злочин?

– Краще я зроблю це пізніше. Маю на те причини. Він більше нічого не пояснив, і за кілька хвилин ми вже їхали лондонською трасою в бік Овертона.

Адреса, яку дав нам інспектор, привела нас до великого будинку, розташованого десь за милю від села в напрямку Лондона.

На наш дзвінок вийшла гарненька брюнетка з очима, почервонілими від сліз.

Пуаро галантно запитав:

– Схоже, ви Мері Дровер, тутешня покоївка?

– Так, сер, саме так. Я – Мері.

– Тоді, можливо, я зможу поговорити з вами кілька хвилин, якщо ваша господиня не заперечуватиме? Це щодо вашої тітки, місіс Ашер.

– Господиня вийшла, сер. Я певна, що вона не проти, якщо ви зайдете.

Вона відчинила двері невеликої вітальні. Ми ввійшли, Пуаро сів на стілець біля вікна й пильно подивився на дівчину.

– Гадаю, ви вже знаєте про смерть тітки.

Дівчина кивнула, очі знову наповнилися слізьми.

– Я дізналася сьогодні вранці, сер. Тут була поліція. О, який жах! Бідна тітонька! Її життя було таке важке, а тепер ще й це. Як це страшно!

– Поліція не сказала, що ви повинні приїхати в Андовер?

– Сказала, що я маю прийти на дізнання в понеділок, сер. Та мені там ніде зупинитись. Не можу уявити, що саме зараз мушу зайти в ту крамницю. Крім того, не хотілося б залишати господиню надовго без покоївки.

– Ви любили тітку, Мері? – спокійно запитав Пуаро.

– Звісно, сер. Вона була така добра до мене. Я переїхала до неї в Лондон після смерті матері. Мені тоді було одинадцять років. У шістнадцять я почала працювати покоївкою, але завжди проводила вихідні з тіткою. Неприємностей з тим німчурою в неї було багато. Вона називала його «мій старий чортяка». Ніколи не залишав її в спокої. Клятий дармоїд і канюка, – із запалом говорила дівчина.

– Ваша тітка ніколи не намагалася законними методами позбутися цього переслідування?

– Бачте, він був її чоловіком, сер, від цього не втечеш.

Дівчина говорила просто, але переконливо.

– Скажіть мені, Мері, він їй погрожував, так?

– Так, сер, він говорив страшні речі. Обіцяв перерізати горло, і таке інше. Лаявся, кляв її як німецькою, так і англійською. Та все ж тітонька казала, що він був красенем, коли вона вийшла за нього. Просто страшно подумати, що стається з людьми.

– Так, ваша правда. Тому, Мері, думаю, чуючи такі погрози, ви не надто здивувалися, коли дізналися про те, що сталось.

– Навпаки, сер, я дуже здивувалась. Бачте, я ніколи й не думала, що він справді мав це на увазі. Я вважала, що це просто злі, але пустопорожні балачки. І не схоже, що тітка боялася його. Я навіть бачила, як він утікав, як собака, підібгавши хвоста, коли вона сердилася на нього. Він боявся її, якщо ви про це.

– І все-таки вона давала йому гроші.

– Але ж він був її чоловіком, сер.

– Так, ви вже казали. – Пуаро на мить замовк, а потім продовжив: – Що ж, припустімо, він її не вбивав.

– Не вбивав? – Вона втупилася в детектива.

– Я так і сказав. Припустімо, що її вбив хтось інший. У вас є ідеї, хто б ще міг це зробити?

Дівчина дивилася на нього ще більш здивовано.

– Поняття не маю, сер. Це здається цілком неймовірним, еге ж?

– Ваша тітка нікого не боялась?

Мері похитала головою.

– Тітка не боялася людей. Вона була гостра на язик і могла дати відсіч будь-кому.

– Ви не чули, як вона згадує, що хтось мав на неї зуб?

– Ні, сер.

– Вона колись отримувала анонімні листи?

– Які листи ви сказали, сер?

– Листи без підпису чи підписані чимсь на кшталт «ABC»?

Він пильно дивився на Мері, та було очевидно, що дівчина розгубилась. Вона здивовано похитала головою.

– Крім вас, у тітки є родичі?

– Уже ні, сер. Вона була однією з десятьох дітей у сім’ї, але крім неї лише троє не померли в дитинстві. Дядько Том загинув під час війни, дядько Гаррі відправився до Південної Америки, і відтоді про нього ні звістки. Мама теж померла, тому залишилася тільки я.

– Ваша тітка мала заощадження? Відкладала на «чорний день»?

– Невеличку суму в ощадному банку, сер. «Щоб пристойно поховали», як казала вона. Іншими словами, вона ледве зводила кінці з кінцями. Як інакше, з таким старим чортом?

Пуаро задумливо кивнув. І сказав радше собі, ніж їй:

– Поки що нічого не зрозуміло. Жодних підказок. Якщо все прояснюватиметься… – Він піднявся. – Якщо ви мені знадобитеся, Мері, я напишу на цю адресу.

– Але насправді, сер, я йду з роботи. Мені не подобається провінція. Я залишалася тут лише тому, що, здавалося, тітоньці спокійніше, коли я поруч. Але зараз… – На її очах знову виступили сльози. – Немає причин залишатися тут, тому я повертаюся до Лондона. Дівчині там веселіше.

– Прошу вас написати мені свою адресу, коли переїдете. Ось моя