Агата Крісті - Убивства за абеткою

– Не схоже, що це Ашер, – сказав він нарешті. – Сумніваюся, що він ужив би слово «наша» до британської поліції, – хіба що намагався бути вельми хитрим, та я сумніваюся, що в нього на це вистачило розуму. Крім того, він геть себе занапастив. Його руки так трусяться, що він не зміг би чітко надрукувати літери. Папір доброї якості, та й чорнило теж. Дивно, що в листі вказане двадцять перше число цього місяця. Але, ясна річ, це може бути просто збіг.

– Так, це можливо.

– Але мені не подобаються такі збіги, містере Пуаро. Занадто точно збіглось.

Він на мить замовк. Чоло прорізала зморшка.

– Абеткар. Що то, в дідька, за Абеткар? Побачимо, може, Мері Дровер (це племінниця) зможе нам чимсь допомогти. Дивна справа. Якби не лист, я б із певністю ставив на Франца Ашера.

– Ви щось знаєте про минуле місіс Ашер?

– Вона родом з Гемпширу. Дівчиною почала працювати в Лондоні як прислуга. Там познайомилася з Ашером і вийшла за нього заміж. Їм, мабуть, тяжко жилося під час війни. Вона пішла від нього в 1922 році. Тоді вони ще жили в Лондоні. Жінка переїхала сюди, щоб утекти від нього, але Ашер пронюхав, де вона, й подався за нею, діймаючи через гроші…

Увійшов констебль.

– Так, Бріґґсе, що там?

– Той чоловік, Ашер, сер. Ми привезли його.

– Гаразд. Де він був?

– Ховався у вантажному вагоні на запасній залізничній колії.

– Справді? Ведіть його сюди.

Франц Ашер був справді жалюгідним і неприємним суб’єктом. Він то голосно ридав, то щулився, то бісився. Його осоловілий погляд перебігав з одного обличчя на інше.

– Чого ви хочете від мене? Я нічого не скоїв. Який сором, який скандал, що ви привезли мене сюди. Свині, та як ви посміли? – Його тон раптом змінився. – Ні, ні, я не це мав на увазі. Ви б не образили бідного старого чоловіка. Не поводьтеся з ним жорстоко. Усі погано ставляться до бідного старого Франца! Бідний старий Франц!

Містер Ашер почав плакати.

– Годі, Ашере! – сказав інспектор. – Візьміть себе в руки. Я вас не звинувачую поки що. І ви не зобов’язані робити жодних заяв, якщо не хочете. Але, з іншого боку, якщо ви не маєте стосунку до вбивства вашої дружини…

Ашер урвав його. Його голос переріс у крик.

– Я не вбивав її! Я її не вбивав! Це все брехня! Кляті англійські свині, ви всі проти мене! Я не вбивав її, не вбивав!

– Ашере, ви часто їй погрожували.

– Ні, ні. Ви не розумієте. Це був жарт, просто жарт між мною та Алісою. Вона розуміла.

– Дуже смішний жарт! Ашере, може, таки скажете, де ви були вчора ввечері?

– Так, так, я все скажу. Я навіть не підходив до Аліси. Я був із друзями, з добрими друзями. Спершу ми були в «Семи зірках», а потім у «Рудому собаці».

Він швидко заговорив, запинаючись.

– Дік Вілловс, він був зі мною, і старий Карді, і Джордж, і Платт, і ще багато хлопців. Кажу вам, я навіть близько біля Аліси не був. Ach Gott16, я кажу вам правду.

Його голос переходив у крик. Інспектор кивнув своєму підлеглому.

– Виведи його. Затриманий за підозрою.

– Не знаю, що й думати, – сказав він, коли виводили неприємного, тремтливого старого з озлоблено викривленою щелепою. – Якби не лист, я б сказав, що це він.

– А що за чоловіків він згадав?

– Погана компанія. Жоден з них не побоїться лжесвідчити. Не сумніваюся, що він провів із ними більшу частину часу. Все залежить від того, чи бачили його біля крамниці між 5 : 30 і 6 : 00.

Пуаро задумливо похитав головою.

– Ви впевнені, що з крамниці нічого не зникло?

Інспектор знизав плечима.

– Як сказати. Може, й узяли одну-дві пачки цигарок, та навряд чи за таке вбивають.

– І нічого, як би це сказати, не залишили в крамниці? Щось дивне, невідповідне?

– Там був залізничний довідник, – сказав інспектор.

– Залізничний довідник?

– Так. Він був розгорнутий і лежав на прилавку обкладинкою догори. Наче хтось шукав потяг з Андовера. Може, сама стара чи якийсь покупець.

– Вона продавала такі довідники?

Інспектор похитав головою.

– Ні, лише дешеві графіки руху. А то був товстий довідник, такі продаються лише у «Смітс» чи великих магазинах канцтоварів.

В очах Пуаро загорівся вогник. Він нахилився вперед.

Погляд інспектора також засвітився.

– Залізничний довідник, кажете ви. А видання «Бредшоу» чи «АВС»?

– Боже, сер! – сказав інспектор. – Це було «АВС»!

Розділ п’ятий

Мері Дровер

Гадаю, мій інтерес до справи виник після першої згадки про залізничний довідник «АВС». До цього вона не викликала в мене особливого ентузіазму. Це пересічне вбивство старої з крамниці на глухій вулиці надто вже нагадувало ті звичні злочини, про які регулярно пишуть у газетах. Я вважав, що згадка про двадцять перше число в анонімному листі – просто збіг. І був переконаний, що місіс Ашер стала жертвою того п’яного звіра, її чоловіка. Але згадка про залізничний довідник (добре відомий під скороченою назвою «ABC», бо інформація про всі залізничні станції була подана там в алфавітному порядку) змусила мене тріпотіти від хвилювання. Авжеж, це точно не може бути збіг.

І пересічний злочин постав переді мною в новому світлі.

Хто ж був тією таємничою особою, що вбила місіс Ашер і залишила після себе залізничний довідник «АВС»?

Вийшовши з поліційного відділку, ми спершу відвідали морг, щоб побачити тіло вбитої жінки. Мене пройняло дивне відчуття, коли я вдивлявся в це зморщене, старе обличчя, рідке сиве волосся, гладко зачесане над скронями. Воно здавалося таким спокійним, таким далеким від будь-якого насильства.

– Вона так і не зрозуміла, хто чи що вдарило її, – зазначив сержант. – Доктор Керр так і сказав. Я радий, що було саме так. Бідолашна, така була порядна жінка.

– Колись вона була красунею, – сказав Пуаро.

– Справді? – недовірливо пробурмотів я.

– Так, подивіться на лінію підборіддя, вилиці, форму голови.

Він зітхнув, прикрив тіло простирадлом, і ми вийшли з моргу.

Нашим наступним кроком стала коротка розмова з поліцейським лікарем. Доктор Керр був чоловіком середнього віку і здавався доволі компетентним. Він говорив жваво та впевнено.

– Знаряддя вбивства не знайшли, – сказав він. – Неможливо точно сказати, що це було. Замашна