Кирило Юрійович Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

держави, захопив Галичину. Невдовзі він долучив до свого титулу титул короля Галичини й Володимирщини (Galiciae Lodomeriaeque). Це означало, що вво­дячи Романову спадщину до своєї держави, він приєднує країну з королівським статусом. У 1214—1215 рр. Андрій просить понтифікат про помазання свого сина Коломана королем Галичини й про пересилання йому золотої корони «відповідно королівській гідності для нашого сина, щоб тішився одержанням корони від вашої щедроти, подібно як королівським помазанням від Апостольського Престолу»5. З тогочасної конкретно-історичної ситуації випливало, що Андрій Угорський звертався до Риму не про піднесення Галичини до рангу королівства, а тільки про підтвердження королівської гідності своєму синові Коломану як володаря частини своєї держави, тобто про заміну династії Романовичів на династію Арпадів.

Після завершення «угорського періоду», зміцнення позицій Данила Галицького та здобуття ним фактичної влади на теренах усієї Русі-України (окрім Чернігівщини) галицькому володареві повертається королівський титул, успадкований від батька. Уже від початку переговорів із Римом у 1246 р. його титулує папа та його канцелярія як короля Русі, а його державу — як королівство, що його приймають під покров св. Петра й Апостольського Престолу. Звичайно, середньовічна Європа, яка прискіпливо дотримувалась ієрархічних принципів, контрольованих Римом, виключала випадковість у вживанні такої титулатури. Трохи згодом у низці листів Римської Курії Данила титулують як короля Русі, а його брата Василька — короля Володимира. Уточнення титулатури синів Романа, очевидно, було зумовлене кращим ознайомленням Риму з реальним станом речей у Галицько-Волинській державі й фактичним посіданням Васильком Володимирського уділу. Підставою для такої титулатури удільного князя Волині була підтверджена Римом титулатура угорських Арпадів, які короткий час володіли спадщиною Романа. Отже, Василько дістав королівську гідність разом з братом, тоді як жоден із Рюриковичів її не мав. Не мав її і могутній князь володимиро-суздальського князівства Олександр Невський. У листі папи Інокентія ІV до великого магістра Тев­тонського ордену від 22.01.1248 Данила титулують «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександра – «шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). До цього можна також додати, що навіть попри претензії королів Угорщини на Галичину в одній з угорських грамот, де повідомлялося про переможну битву під Ярославом, Данила титулують як короля Русі, а його супротивника чернігівського Ростислава — князем Галичини. Титулування Данила королем Русі ще до отри­мання ним королівської корони від папи в 1253 р. свідчить, що він дістав визнання своєї королівської гідності внаслідок права успадкування. Він не потребував якогось нового правового акту з Риму, який визнав Русь-Україну королівством ще від 1000 р. У 1253 р. після тривалих контактів із Римом і певних вагань Данило прийняв від папи Інокентія ІV королівські інсигнії і був коронований у місті Дорогичині. Акт коронації означав, що королівська корона надіслана Данилові як дарунок понтифіка та як знак визнання за ним права наслідування королівської гідності своїх предків. Це був один із проявів інтеграції Русі-України до західного світу й не зумовлював якогось здивування чи заперечення ні в тогочасному галицько-волинському суспільстві, ні в сусідніх європейських державах, з якими українські володарі мали постійні зв’язки, зокрема родинні.

Серед володарів королівства Русі, котрі належали до династії Романовичів найбільш поважною є постать Данилового внука Юрія І Львовича. На збереженій королівській печатці з латинським текстом Юрій І зображений сидячим на престолі, увінчаний короною і зі скіпетром у руці. Печатка засвідчує титулатуру Юрія як короля Русі й князя Володимирії (Волині). Уживання ним королівського титулу супроводжувалося двома надзвичайно важливими подіями, що зміцнювали королівський маєстат українського монарха. Юрій знову об’єднав під своїм скіпетром обидві частини королівства Русі — Галичину й Волинь і добився створення Галицької митрополії. Останнім кроком він поставив суттєвий бар’єр політичним і культурним московсько-візантійським впливам, які поширювалися з місця-осідку київських митрополитів у Володимирі на Клязьмі. Є підстави припускати, що королівська гідність Юрія була підтверджена папою Боніфацієм VІІІ (Бенедетто Кае­тані). Вихований у дусі Григоріанської реформи Боніфацій був глибоко переконаний у перевагах духовної влади над світською і називав себе «папою і цезарем». Його постава зрештою спричинила конфлікт із західними монархами, що прагнули утвердження національних держав, і насамперед із французьким королем Філіпом ІV Красивим. У цій ситуації Боніфацій VІІІ активізує свою східноєвропейську політику, активно прагне до відновлення королівської влади в Польщі, втручається в угорські справи й, цілком можливо, коронує Юрія І.

Після смерті Юрія І у володіння Галицько-Волинською державою вступили його сини Андрій І та Лев ІІ Юрійовичі, яких титулували близькою до королівської титулатурою — «божиєю милістю князі всієї Руської Землі, Галичини і Володимирії».

Застосування в державі Романовичів — королівстві Русі титулатури «короля», «самодержця», «господаря», а також уживання західно­європейських королівських інсигній — королівської діадеми або корони, скіпетра, держави свідчило про тенденцію зміцнення монархічної влади, притаманної в той період більшості країн Європи, які будували на моноетнічній основі.

Із втратою національної династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум, заповнити який намагалися її сильні сусіди Польща, Угорщина і Литва, що розпочали тривалу боротьбу між собою за українські землі.

У XIV ст. із поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Зокрема, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити в Римського Папи королівську корону. Про це з тривогою говорили лицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Від 1421 р. починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті в Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, данський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею та Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства в листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивувавши це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла спричинила різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви.

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів»6.

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки її перехопили в дорозі польські пани. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер.

Протягом усього ХV ст. тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повноправний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440 р.), де утвердилася династія