Кирило Юрійович Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити блиск старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського знайшли свій вияв у застосуванні ними титулатури «государ і отчич київський». Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого та Ярослава Мудрого. У цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної та західної церков, і надав грамоту для «господина отца своего Сидора митрополита Кієвьского и всея Руси». Вона підтверджувала давні права митрополита — майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався в грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого й Номоканоні Ярослава Мудрого.

Укладення Люблінської унії, дальше зближення Литви й Польщі прискорили процеси переходу українських князівських родин до римо-­католицької віри і втрату багатьма з них національної ідентичності. Водночас відбувається сходження князівської верстви з української політичної сцени, а отже й остаточна втрата решток державності.

Державницькі завдання мали виконати інші верстви. Отже, традиційні форми державності, які беруть свій початок від кінця ІХ ст., продовжили своє існування аж до кінця ХV ст. Естафету національного державотворення в нових історичних умовах переймає у старої феодальної еліти новий клас — козацтво.

Виникнення його організаційного воєнно-політичного центру — Запорозької Січі, супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалася феодальна власність на землю, кріпацтво. «У козацьких місцевостях, — як наголошує В. Голобуцький, — зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів»7.

На зламі ХVІ—ХVІІ ст. козацтво цілком сформувалося як окремий стан, що не вкладався в існуючу феодальну систему й усвідомлював своє призначення в національно-визвольній боротьбі. Козацтву вдалося адсорбувати рештки феодальної еліти, усі інші державотворчі сили й на довгі роки стати провідною силою в національно-визвольній боротьбі. Приплив до козацтва прошарків службового боярства наприкінці ХVІ ст. суттєво вплинув на формування його класового обличчя та зміст його політичних і соціальних вимог. «Лицарський фермент», внесений у козацьке середовище представниками шляхетської верстви, пов’язані з ним прагнення козацтва до власної політичної організації дали підстави для проектів організації козацької державності. У «протестації», адресованій сейму у квітні 1621 р., козаків, «сих лицарських людей», духовенство характеризувало як продовжувачів старокиївської державності.

«Се ж бо племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з його покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх моноксілах по морю і по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть»8. Державницькі аспірації козацтва все більш виразно виявляються в діяльності гетьмана П. Сагайдачного, який постійно працював над закладанням фундаменту майбутньої держави9.

Отже, між першим і другим етапом українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648 р. розпочалося безпосереднє будівництво нової української держави, яка отримала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної і ви­снажливої боротьби з Польщею в 1654 році Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігши свій соціально-політичний і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, голову держави — гетьмана, права та привілеї окремих станів. Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона і не створила з нею жодної спільної державної інституції.

Від початків становлення козацької державності Б. Хмельницький усвідомлював, що традиційне виборне козацьке Гетьманство не зможе забезпечити здобуття престижу козацької держави, зміцнення авторитету її інститутів в очах усього суспільства на довшу історичну перспективу. Авторитет гетьманської влади може бути безповоротно втрачений з переходом булави до рук менш обдарованої і популярної постаті.

Виборний козацький гетьман був неспроможний також забезпечити консолідацію всіх станів суспільства, оскільки виборчий процес охоплював лише частину українського суспільства і завжди міг призвести до непередбачених наслідків. Тому з розгортанням боротьби за визволення постають виразні ознаки намірів Б. Хмельницького змінити характер гетьманської влади.

Б. Хмельницький мав намір усунути дві риси українського Гетьманства — його виборність і залежність від чужих держав. Під кінець свого життя він прагнув надати гетьманській владі нового змісту, перетворити її в інститут спадкової влади і, установивши союз зі Швецією, вийти з-під залежності від російського царя.

Ці конструктивні аспекти діяльності українського гетьмана як голови держави всебічно дослідив лідер українського консерватизму новітньої доби В’ячеслав Липинський. Він зумів роздивитися ті особ­ливості діяльності Б. Хмельницького, що їх ігнорувала народницька історіографія і згодом свідомо заперечував глава народницької школи істориків М. Грушевський. Для останнього «Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою і одним планом»10. М. Грушевський відмовляє Б. Хмельницькому в наявності рис конструктивного політика-державотворця: «як провідник, двигач і насильник мас, — писав Грушевський, — він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро»11.

Інакше бачення Хмельниччини маємо у В. Липинського. Починаючи саме від Б. Хмельницького, Гетьманство, на його думку, намагалося бути «формою державного незалежного існування Української нації»12. У 1920 р., у розпал пошуків персоніфікації гетьманського монархічного руху, у Відні вийшла друком історична монографія В. Липинського «Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті». Окрім суто наукових завдань, ця праця мала дати історичне обґрунтування політичних планів відновлення гетьманства, пов’язаних із родом Скоропадських. Вона стала складником широкомасштабної ідеологічної кампанії, розпочатої В. Липинським після визвольних змагань 1917—1921 рр. і спрямованої на утвердження авторитету П. Скоропадського як гетьмана — майбутнього дідичного монарха, що вже очолював незалежну українську державу в 1918 р. Наслідком цих зусиль було проголошення гетьмана П. Скоропадського Радою присяжних УСХД у 1925 р. головою спадкового монаршого роду.

У центрі уваги праці «Україна на переломі» — діяльність Б. Хмельницького в останні роки його гетьманування, коли козацька держава переживала пік свого піднесення. Причому основним завданням автора було з’ясувати, у «який спосіб зумів він, досі один-єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до побудови власної держави?»13.

Серед низки проблем, породжених національно-визвольною боротьбою в 1648—1657 рр., В. Липинський вважав центральним питання про стабільність гетьманської влади та її трансформацію з виборної у спадкове чи династичне Гетьманство. В. Липинський розглядав династичний принцип гетьманської влади як одну з головних підвалин новітнього гетьманського руху, що спонукало його новими очима подивитися на гетьманування Б. Хмельницького. У своїй праці він навів чимало переконливих фактів, які свідчать про прагнення вождя козацької революції радикально змінити зміст і характер Гетьманства, трансформувати його в інститут спадкової влади.

В. Липинський зробив висновок, що ідея дідичного гетьманства в тій чи іншій формі була постійним компонентом політичної свідомості часів козацької державності й стала українською традиційною духовною даністю. «Хотіння перетворити Гетьманство з елекційної і досмертної — від Польщі запозиченої форми монархії — в монархію дідичну і не виборну, — писав він, — єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича