Ірен Вастро - Право на щастя, Ірен Вастро

-Відчуваю себе, ніби Миколай, що роздає дітям подарунки.-каже наш бармен.

-Приємні відчуття. В очах військових стільки вдячності.- каже офіціантка Марина.

-Так.  А ще ми провели рекламу вашого кафе.- кажу я з посмішкою.

-Дякую, вам колеги, що підтримали мою ініціативу.- сказав директор.

В його очах було видно сльози.

- А зараз всі додому. У ковертах- ваша зарплатня за сьогодні.- каже директор та роздає їх.

-Але тут більше, ніж ми отримуємо за зміну!- вигукує хтось.

-Ваша  праця має бути добре винагороджена.- каже Дмитро Олексійович.

-Дякуємо.- кажемо тримуючи конверти.

Повертаючись додому, я розумію вкотре, що світ не без добрих людей, і від наших добрих справ залежить наше майбутнє. Купивши в магазині трохи смаколиків, заходжу в квартиру. На кухні тато з мамою про щось розмовляють.

-Всім привіт. Як справи?- питаю заходячи на кухню.

-Доню, ти сьогодні рано.- каже  мама мене обіймаючи.

-Але скількох солдатів ми сьогодні нагодували в честь свята.- кажу я з посмішкою.

-Молодчинка. Їсти будеш? Питає чомусь з сумними очима.

-Щось сталося?- питаю, звертаючи увагу, що й тато сумний.

-Доню, краще сядь.- каже мама.

-Що сталося?- питаю схвильовано дивлячись то на маму, то на батька.

-Доню, дзвонила наша сусідка Зоя. В наш будинок вранці був приліт. В нас більше не має дому…- каже і починає гірко плакати.

Обнімаю маму і починаємо плакати разом.  Нелюди… Мій дім, який залишиться лише в пам’яті. Тепер нам більше немає куди повертатися…

Дуже важко писати історію та переживати історію з моїми героями. Нажаль зараз таких історій мільйони. Ворог спалює цілі міста. А в людей залишається лише надія на відродження після перемоги, тих дорогих для серця місць.

Ваша ІРЕН ВАСТРО.