Ів Енцані - За кілька кроків до небуття, Ів Енцані

— Мааам!... кхе... Маааам! – сльози наверталися на очі, відчуття жахаючого страху, якого я ще ніколи не відчував стискало все навкруги. 

— Сонечко... я тут... поряд... не бійся...– мамин голос був дивно здавленим, здавалося, що їй так само тяжко говорити, як і мені. Він був ледь чутним, а її слова ледве вгадуваними. 

— Мамусю.. що.. трапилося? – я не міг спинити ридання. Гарячі сльози стікали струмочками по скронях. 

— Землетрус... я прокинулася від легеньких поштовхів і .. якраз... ішла до тебе, коли побачила... попередження... і... Тім, сонечку... Ти чуєш мене?... – її голос був глухим, але все таким же лагідним, ніби вона знову розповідала одну зі своїх цікавих історій.  

— Чую, мам... – заскиглив я, балакати було дуже важко. Все навколо ніби гуділо, а я  плив у невагомості десь у космосі. 

—  Сонечку... Ммм..мені треба, щоб ти ... уважно мене слухав... Я ..хочу перевірити..чи ти уважно.. мене слухаєш.. це дуже важливо... Порахуй до п’яти... 

— Один...два ...три... чотири...п’ять...- зазвичай я швидко рахую, але зараз мені знадобився деякий час.  

— Ти... молодчинка... Тепер назви.. своє ім’я...та прізвище... І скільки... тобі років.. 

— Тім... Джексон... Мені чотири... з половиною... 

— Супееер, малий... Я тепер ...знаю, що... ти уважний... Це важливо... любий.. Прислухайся... до себе і свого.. тіла, що... ти відчуваєш... Чи є біль? – мама старалася говорити, як завжди, але я зрозумів, що їй погано.. 

— Болить...ех...але...я не розумію..де саме.. важко дихати... Щось давить на груди... не можу... ворушитися... тільки ліва рука... рухається... Маааам.. мені дуже.. страшно... – я зхлипував ковтаючи сльози і шмарклі, до них додавався якийсь дивний металічний присмак. 

— Ммм...не плач... зайчику мій...все буде добре... треба впо...ратися з емоціями... треба чекати... мені треба...щоб ти обмацав голову...і сказав, що ти відчуваєш... 

Пальцями лівої руки я почав торкатися голови, плавно проводячи по волоссю, пальці заплуталися у вогкому, липкому волоссі. Різкий біль пронизав ділянку, яку я обмацував. 

— А-а-ай! — від болю я зойкнув і заплакав ще сильніше. 

— Що там, синочку? — мамин голос здавався наляканим. 

— Схоже... що є рана... щось голова дуже болить... й на... голові у волоссі, коли торкаюся... і волосся липке і вогке... 

— От чорт!... Любий... нам треба... дочекатися допомоги... Ти чуєш.. вже гудуть сирени... а це означає.. що Джо їде нас рятувати... Ти пам’ятаєш Джо? 

— Рятівника?... ех.. Так, мамусю... приїхала велика... пожежна машина? 

— Так, сонечку... ти молодець... А тепер... слухай уважно і... запам’ятовуй... Те, що я... зараз тобі скажу, це... дуже важливо... Потрібен час, щоб... розібрати завали і ми маємо... чекати... Я... — чутно, як мама схлипує тому, що плаче, її голос слабкий і не чіткий, але вона продовжує говорити: — Я... мені потрібно... трохи відпочити, сонечко моє... аби дочекатися... Темрява поряд? 

— Так, мамусю... 

Я ще раз помацав її рукою, аби впевнитися, що мені це не ввижається. 

— Супер... Перевір... чи вона слухається тебе... команда “Голос”... 

—Темряво, голос! — я намагався сказати команду впевнено,. 

Темрява заворушилася, ледь протискаючись під завалами, вона обережно підповзла до мене ближче, обережно притуляючись і гавкнула. 

— Молодчинка, Темряво... — мама лагідно похвалила собаку. 

 Настала тиша. Але насправді, було дуже гамірно: десь капала вода, все навколо гуділо і скрипіло. Пройшло кілька хвилин, але мама мовчала. 

— Ма-а-м? — я налякано позвав її. 

— Так... сонечко... я тут... Я сподіваюся.. ти і сьогодні забув на... на ніч зняти годинника... з руки..  

Я подивився на праву руку, вона  лежала в якомусь дивному положенні, а мій улюблений смартгодинник EMMA ще і досі світився на руці. 

— ЕММА зі... мною... 

— Ти маєш... попросити ЕММА.. поставити таймер на кожні... десять хвилин. Як тільки ... лунатиме сигнал... виконуйте команду “Голос”... Як ми... тренувалися... Запам’ятав? 

— Так... кожні десять хвилин... по сигналу... команда “Голос”... 

Ми вже багато так тренувалися, на всякий випадок, адже землетруси ставали все частішими й мама вважала, що я маю бути до цього готовим. Це має поліпшити пошук. 

— Молодчинка... Тепер я маю трохи... відпочити... помовчу трохи... Але ти ... не бійся... Будь сміливим...І ще... синочку... це важливо... тільки очі не заплющуй... 

— Добре... матусю... Люблю тебе... Ма-ам? 

У відповідь тиша. Втираючи сльози, я звернувся до годинника: 

— Привіт, ЕММА... 

— Привіт, Тім! Як справи? — відповіла ЕММА радісним голосом, як і зазвичай. Для неї не трапилося нічого особливого і її життєрадісний голос на хвильку повертав у щасливу буденність. 

— ЕММА, постав... таймер на кожні... десять хвилин! — говорити було важко, я кряхтів, робив паузи, аби сконцентруватися і правильно вимовити кожне слово.