Ів Енцані - За кілька кроків до небуття, Ів Енцані

Тільки очі не заплющуй. Частина 1

Вони лишилися у трьох: хлопчик в піжамі з динозаврами, Темрява та пітьма 

Вдягнувши свою улюблену піжамку з динозаврами, я вмостився у ліжечку, як найзручніше. Підтягнув ковдру аж до самого підборіддя. Біля мене, притулившись до мого обличчя своїм великим вологим носом,  розтягнулася Темрява. Вона так само, як і я обожнювала слухати мамині казочки, поклала на мене свою велику чорну лапу, а ніжки обійняла пухнастим хвостом. Те що треба, коли перед сном нагулявся на вулиці та ще трохи змерз. Я почухав її за великим вухом, зазвичай їй це дуже подобалося, але зараз Темрява тихенько загарчала. 

— Дівчинко, щось ти сьогодні не в гуморі! Ти, часом, не захворіла? — мамуся з ніжністю в голосі, легенько поплескала її по кошлатому  бочку. 

Темрява тихенько заскавчала. Вона сьогодні цілий день була якоюсь нервовою.  

Мама відкрила книжечку із кролячими історіями і почала читати, в неї чудово виходило змінювати голос і тоді, і без того цікаві історії ставали неймовірно захоплюючими. Це була одна із найулюбленіших мої книжок, але зараз я не міг слухати її уважно. 

— Сонечко, щось трапилося? — здається мама помітила, що я літаю десь у своїх думках і вже зацікавлено дивилася на мене. 

— Та ні, нічого. Просто... Чому містер Фінч постійно ходить похмурим? Він сьогодні на мене накричав і посварив за те, що ми з Темрявою відпрацьовували команду «Голос» і для нього це було занадто гучно. Чому він завжди свариться? 

— А ти помітив, який він старенький та ще й одинокий? 

— А як же його сім’я? 

— Алістер Фінч уже давно не має сім’ї. Він залишився один і почувається самотнім. Так, звісно, це не може бути виправданням його нечемності, але насправді він добра людина. Коли прийшов час мені з тобою зустрітися трохи раніше, ніж я на те очікувала, Алістер допоміг мені доїхати до лікарні. Якби не він... — мама задивилася, мов крізь мене. Її захопили спогади того дня. 

— Матусю, розкажи мені ще! — колись мама вже розповідала, але мені хотілося почути цю історію знову. Та вона ще ні разу не згадувала в своїй розповіді містера Фінча. Темрява зіскочила з ліжка і десь побігла по квартирі до коридору. Вона повернулася і вляглася у порозі кімнати тихенько заскигливши.  Мама лягла поряд зі мною, зібравши мене у ласкаві обійми і почала свою розповідь ніжним муркочучим голосом. Вона завжди його застосовувала, коли хотіла, щоб я скоріше заснув. 

— Одного разу, одним теплим літнім вечором. Так, саме теплим, не спекотним, адже день бавив нас зливою з грозою, яка заспокоїлася саме увечері. Тож вечір був теплим і свіжим. Просто ідеальним для прогулянки перед сном. Я тоді полюбляла ходити стежками серед високих дерев у нашому маленькому лісі, відчувати, як тріскочуть під ногами сухі гілочки, торкатися грубої кори стовбурів, насолоджуватися співом пташок. І ось так, непомітно для себе, занурившись глибоко у свої думки, я зайшла надто далеко, так далеко, що я там ніколи і не бувала. Я, нарешті, на власні очі побачила озеро, про яке я багато разів чула, але жодного разу ще не бачила. Я присіла на великий валун і захоплено спостерігала, за тим, як сонце сідає у гладь озера. Але як тільки золотий диск торкнувся поверхні води, я відчула, що час нашої з тобою зустрічі невблаганно наближається.  Це трапилося раніше потрібного терміну аж на цілий місяць. Я озирнулася і зрозуміла, що шляху назад не знаю, телефон мій був розряджений, а навкруги нікого не має... 

— Тобі було страшно? — я приміряв на себе таку пригоду і одразу ж відчуття страху пробіглося по всьому тілу. 

— О, звісно я була налякана. Але не піддаючись паніці, я почала кликати на допомогу. Я обрала для себе проміжки часу з якими буду гукати, щоб одразу не стомитися. Та на моє щастя, виявилося, що там у лісі зі мною, майже в один і той самий час, кожен день, гуляв містер Фінч. Він почувши мої крики, знайшов мене, допоміг знайти шлях із лісу й довіз на своїй машині до лікарні.  А лікарі допомогли тобі з’явитися у цьому світі. Це було важким часом для тебе, ти був під’єднаний до всіляких апаратів, ти ще не знав цього світу і цього життя, але ти вже хапався за нього своїми маленькими рученятками зі всією можливо силою. Ще тоді я зрозуміла, який ти в мене сильний, відважний та сміливий. Ти боровся за життя і ти виграв цей бій... 

Мамин голос десь віддалявся, я відчував, як дрімота на мене навалюється. Сни поєднуються з реальністю малюючи причудливі образи. 

— Темрява, охороняй Тіма... Добраніч, мій любий синочку. Люблю тебе, як через весь Всесвіт і назад... 

Темрява знову опинилася під моїм боком, матуся нахилилася та поцілувала мене. Я пробурмотів, що люблю її ще більше. Мама пішла. Серцебиття Темряви, яке я відчував заколисувало ще сильніше. А сни повністю заволоділи моєю свідомістю. Мені снилася довга прогулянка лісом, здавалося я заблукав, але точно знав де я. Мені просто треба було дочекатися допомоги. Всі стежки були схожими одна на одну, як близнючки. Дерева також були однаковими, зі мною була Темрява, десь неподалік мама. Під ногами тріскотіли сухі гілочки. І я почав падати... 

— Тем...рява! Злізь ..ех.. з мене... Ме..ні важко..ех...  

Темрява жалібно завила. Я, здається, розплющив очі, але нічого не бачив. Пітьма розповзлася по всій кімнаті. Страшно. Не люблю пітьму. Мені причудилося, що Темрява вляглася прямісінько мені на груди. Насправді ж, я міг дотягнутися до неї вистягнутою рукою й пожмакати її хутро пальцями. Було важко дихати, не розумію чому. Я кашляв, але не міг відкашлятися. Я спробував повернути голову, та мені це не дуже добре вдалося. Почав миготіти мій нічник і я зрозумів чого не міг відкашлятися. Навколо мене піднімалися клуби пилу... 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍