Ів Енцані - За кілька кроків до небуття, Ів Енцані

Уявіть, що ви дізнаєтесь, що людству та і нашому світові загалом, скоро прийде кінець. Справжній. Не такий, як у 2012. Ви бачимете симптоми, розумітимете все в підсвідомості , але будете боятися хоч на хвильку повірити, що кінець наближається насправді. Ми зробимо всього кілька кроків у небуття разом з чоловіком, який дізнається про те, що людство на порозі винищення. Разом з хлопчиком, який опинився під завалами власного будинку. Разом з мисливцем полюючим у пастці. Разом з дівчинкою блукаючою знищеним містом. Разом з дівчиною, яка в утопії помічає циклічність історії. Всього кілька кроків... P.S. Залишаю за тобою, мій читачу, порядок прочитання історій.

Останній день на землі

Останній день на землі 

Біжу по сходах зі свого першого поверху до останнього двадцять сьомого. Я не в силах впоратися з емоціями. Я не розумію від чого задихаюся - від паніки чи від того, що вже подолав половину шляху за кілька хвилин. 

Цей день пішов до біса тої самої миті, як я прокинувся. Та я взагалі не те, що прокидатися, а і  жити не хотів. Відкривши очі, я просто лежав і витріщався у стелю, не в силах підняти свою дупу з дивану. Новий довбаний день, абсолютно подібний до попередніх. За вікном все сіре, іде дощ, тарабанить важкими краплями по вікну і я був би цим раздратований, якби мене загалом хоча б щось в тому житті бентежило. Нащо я ще є в цьому світі? Який сенс далі продовжувати ці страждання? Вже котрий день поспіль, я не можу змусити себе зробити елементарні речі такі, як, наприклад, сходити в душ, поїсти, одягнутися, хоча б трохи попрацювати. Якщо підсумувати, мене вже давно не приваблювало життя. Так я і провів би на дивані увесь день, повільно розкладаючись, наче живий мрець, аби не отримав дзвінок від старого друга. Погані новини... До біса погані... З божевільною тахікардією я вскочив з дивана, забувши свої тяжкі думки. Ні, не так, замінивши одні тяжкі думки іншими. Швидко вдягнувшись, я миттю побіг сходами на дах. Хотілося дихати, хотілося ще більше повітря, хотілося... Летючи сходами вгору з неймовірною для себе швидкістю, я відчув нестерпний біль в ногах, відсутність будь-якого фізичного навантаження давалося взнаки. Залишився один проліт. Я вже бачу ті, так бажані двері. Вони ніби портал у світ, якого більше не існує. Я натискаю на ручку, в надії на солодку самотність наодинці з цим грьобаним світом. Двері відчиняються і я осліплений темрявою під’їзду з розгону вилітаю на дах, жадібно вдихаючи повітря. Легені пече, серце виривається з грудей, в очах потемнішало. Мої очі  поступово звикають до денного світла і на самому краю я помічаю невеличку згорблені фігурку, чи то дитячу, чи то дівочу. Вона обхватила свої маленькі колінця руками, а зачувши моє тяжке дихання обернулася до мене обличчям. Було в ній щось космічне, інопланетне. Вона мала величезні блакитні очі, парцеляново-бліду шкіру, кирпатий носик, а все її обличчя було усипане ластовинням. Вона була одягнута у смішні піжамні пухнасті штани з упоротими єдинорогами і таку ж саму смішну білу пухнасту кофту з пришитими вухами і рогом, капці також були пухнастими, але вже з кролячими вушками. Важко було сказати, дивлячись на неї, скільки їй років. Дивачка та й годі. Сидить чогось на краю даху у піжамі під дощем. Вона здивовано і зацікавлено на мене дивилася, ніби очікуючи чогось. Я зніяковів. 

— Хм... цей... не думав, що тут хтось є. Вибач... не знаю, що я тут роблю. В тебе все ок? —мені на мить здалося, що, можливо, вона задумала, щось не те. 

— Привіт! Звісно, я в нормі. — її голос був м’яким, а вимова плавною, дещо повільною, ніби стомленою. В її погляді заграли бісики. 

— Тоді не буду заважати тобі, я піду...— я не розумів її піднесеного настрою і  мені вже хотілося якнайшвидше прибратися звідти. 

— Та ні, лишайся. Чогось же ти сюди так спішив, що ледь не задихнувся. — вона посміхнулася до мене настільки привітною усмішкою, що куточки мого рота мимоволі здригнулися в усмішці. — Сідай поряд. 

Дівчина трохи посунулася, ніби сиділа не на просторому даху, а на невеличкій лавці і жестом вказала на місце поруч. Я не знав, куди мені далі подітися, що мені далі робити. Я знав, що скоро все скінчиться для мене, для неї, та і для всього світу. Тому я вирішив, що ця дивачка не найгірша компанія в останні миті життя і всівся поряд із нею. Я простягнув до дівчини руку: 

— Я Алекс. 

— Маша, але всі звуть мене Муся. — її обличчя знову засяяло теплою усмішкою і в моїй руці опинилися тоненькі, майже прозорі пальчики. За мить вона вже дивилася перед собою, а усмішка так лишилася в неї на обличчі. 

— Ти чого? — мене бентежив її гарний настрій, може вона під кайфом? 

— А ти, що не бачиш? Дивний ти...— Муся сміючись, взяла моє лице в свої мініатюрні долоньки і повернула його в напрямку горизонту, — Що ти бачиш? 

— Світ в якого не має шансів... —  я відповів їй так, як є. Я не розумів її веселощів. 

Муся здивовано блимнула своїми небесно-блакитними очима, знову повернулася до горизонту і фиркнула: 

— Якось ти не уважно дивишся. Ось там я бачу, як сонце визирає з-за хмар і, що незабаром дощ скінчиться. Але і сам дощ прекрасний, ти помітив, що він достатньо теплий? Та і взагалі не дивлячись на погоду, наскільки на вулиці зараз комфортно... — я кивнув, Муся була права, не зважаючи на те, що моя футболка була вже наскрізь мокрою, я не ловив дрижаків від холоду. Дивно було, що вона не відчувала задухи у своїй теплій піжамі. Я дивився на горизонт, а бачачи мою згоду Муся продовжила, — А туди глянь, бачиш яке в тій стороні чорне небо і як воно гарно підсвічується блискавкою? 

Небо і дійсно було гарним, місцями сірувато-похмурим, місцями вже ясно-блакитним, а місцями майже чорним . Тяжкі грозові хмари сунули на сусіднє місто, відступаючи від нашого. За блискавкою десь вдалечині слідував грім. Я вдихнув на повні легені, повітря пахло озоном і мокрим асфальтом. Не дивлячись на мене Муся щебетала, як пташечка далі: 

— А оно, подивись, діти у дворі калюжі міряють. Диви, вони вже вміють радіти буть чому, навіть коли все здається погано. А з нашої висоти вони, ніби мурашки, метушаться там собі, бігають, радіють. 

Я спостерігав то за Мусею, то за дітьми, вона і знову була права. Щось мені в цій дівчині не давало спокою. Мене роздратовував її безкінечний оптимізм, та вона так щиро, по дитячому всьому раділа, що я не міг тому не піддатися. Дощ вже скінчився і на небі, крізь хмари, засяяло сонце. Погода насправді була чудовою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍