Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » За кілька кроків до небуття, Ів Енцані 📚 - Українською

Ів Енцані - За кілька кроків до небуття, Ів Енцані

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "За кілька кроків до небуття" автора Ів Енцані. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 18
Перейти на сторінку:

— Слухай, твої батьки знають, де ти? Вони напевно хвилюються там. 

Муся махнула рукою: 

— Вони завжди хвилюються за мене, звичайна справа для моїх батьків. Але, як в таку погоду не насолодитися теплом осіннього сонечка і незвичною теплотою дощику? Можливо це тепло останнє... А подивись он там уже на деревах листя почервоніло, а ті ще зелені. Природа найкращий художник. Неймовірна краса. А як пташки радіючи сонечку гарно виспівують... 

Дівчина так захоплено все описувала, що я збагнув одну важливу річ — я так давно не дивися навкруги, я навіть не пам’ятаю, коли я останній раз виходив з дому. А зараз сидячи на даху, я бачив все місто, ніби на долоні, я відчував подих вітру, ласкаве проміння сонця, чув співи птахів і радісний сміх дітей. Та все ж таки я відчував, що з нею щось не так. Муся все так само посміхаючись, сиділа направляючи лице до сонця, ніби котик. Я тяжко зітхнув. Відчувши лоскотіння і перевівши погляд на свої пальці, я побачив, як в волосках на пальцях заплутався малесенький червоний жучок з чорними плямками на спині. Я підніс руку ближче до очей, щоб краще роздивитися і я зрозумів. До мене нарешті дійшло, що було не так. 

— Ой, яке гарнюнє сонечко, я думала їх вже в такий час нема! — Муся майже носом притулилася до моєї руки розглядаючи малюка на моєму пальці, а в мене видалася можливість поближче глянути на неї. Вона обережно підставила пальчик, сонечко перемандрувало до неї і з її пальчика воно полетіло. Муся, ніби заворожено спостерігала за малесеньким жучком, проводжаючи його стомленою усмішкою. 

Я не знав, як сформулювати і як задати це питання. До мене поступово доходила інформація, тяжким грузом осідаючи на серці. Тепер я зрозумів, чому вона здалася мені космічним створінням. Повна відсутність вій і брів на її обличчі. Порив вітру скинув з неї капюшона, і виявилося, що й на голові жодного волоску не має. Мене різко накрило відчуття дежавю.  Побачивши в моїх очах занепокоєння, Муся дивилася на мене, очікуючи на запитання, яке не міг наважитися задати. Боже, це ж очевидно. Як я одразу цього не зрозумів?! Я намагався сковтнути ком, який засів у мене в горлі. 

— Мусь... я... цей... вибач, що питаю... давно ти хворієш? — це все, що я зміг із себе видавити. 

— Скільки себе пам’ятаю... — тільки і пробурмотіла Муся, — а ти давно вирішив піти з життя? 

Її питання застало мене зненацька. Як вона це зрозуміла? Діватися було нікуди і я відповів: 

— Ще три місяці назад... Але так і не наважився... А що видно по мені? 

— Так, по очах одразу зрозуміла, з перших хвилин, як тебе побачила. 

— А от я не одразу догнав про тебе... Тебе можуть вилікувати? — я побачив, що мої питання її не скільки не бентежать. Про себе мені зовсім не хотілося балакати. А от доля цієї життєрадісної дівчини тепер мене неабияк хвилювала. 

— Ні. Четверта стадія. Метастази вже усюди, а після останньої хімії вони тільки збільшилися...  Вона відвернулася від мене, направивши свій погляд на небо. Тоді на даху, в останні миті цього світу, сиділи ми, двоє людей, один з яких не бачив сенсу продовжувати і хотів піти з життя добровільно, а друга зі всією спрагою хапалася за життя, та була смертельно хворою. Ми зачудовано гляділи на веселку, яка розрізала небо. 

—  Чому? — Муся дивилася на мене своїми великими блакитними очима, очікуючи на відповідь, ніби зазираючи прямісінько в душу. Я одразу зрозумів, що вона має на увазі. Назад шляху вже не має, час сповіді невблаганно наближався. Я скуйовдив волосся, ніби намагаючись привести думки до ладу. Набравши повітря в легені, я дозволив своїм думкам вийти назовні. 

— Все почалося, коли мені було п’ять років. Спочатку батько нас покинув. Ця подія, ще тоді мене надломила. Моя мама повинна була тяжко працювати, аби мене хоча б прогодувати і ми мали житло. Через це я повинен був лишатися зі старим дідом, хтось же повинен був дивитися за мною малим, але сталося не так, як гадалося. Діду було байдуже, бо позаливаючи очі горілкою з позаранку, він спав без тями, а я був покинутий сам на себе.  А через рік дід помер і я тоді цілий день провів з трупом в квартирі. А я з шести років лишався сам удома. Я сам ходив до школи і повертався додому, прибирав і готував їжу, робив домашнє завдання, чекаючи маму, читав книжки. Ми кілька років ледь зводили кінці з кінцями, іноді бувало й таке, що і їсти було нічого. Але якось ми дотягнули до моїх чотирнадцяти років, мене взяв на роботу у підмайстри мамин знайомий, зранку я навчався в школі, а після йшов на роботу. А повертаючись пізно увечері додому, я всідався робити домашку. Школу було закінчити геть важко, через такий ритм життя, я не висипався, успішність моя погіршувалася, друзів у мене не було. Про універ годі було й мріяти. А далі між трьома роботами, я проходив всілякі безкоштовні курси з ІТ, коли вдавалося, щось накопичувати, то і платні курси брав. Так і здобув освіту. А потім мені і роботу гідну вдалося знайти. Йшли роки і я зміг заробити  нам з мамою на нормальні квартиру і на машину, мама могла вже не працювати, грошей вистачало і на те, щоб жити і на те, щоб відкласти. Нарешті ми могли не перейматися за відсутність грошей і їжі. Але сталася інша біда...  Рік тому у мами виявили рак шлунку. Накопичених коштів вистачило на операцію, а працюючи наднормово, беручись за будь-яку роботу, я міг покривати всі необхідні курси хіміотерапії, мама добре реагувала на лікування і ніби життя знову почало налагоджуватися, наступала ремісія, а я на всякий випадок так і продовжував працювати наднормово, щоб мати змогу відкласти трохи більше грошей. А пів року назад, у нас на роботі стався дедлайн, я і так до того недосипав, а тут ще й всі терміни піджимали, і я кілька ночей поспіль не спав взагалі... Тоді я їхав з роботи стомлений і погано себе почуваючи, нестерпно боліла голова, я відчував нудоту, в очах двоїлося. Коли стало зовсім кепсько, я вже з’їжджав на узбіччя, але втратив свідомість. Коли прийшов до тями, я вже був у лікарні, виявилося, що в мої тридцять років в мене стався мікроінсульт, і тільки, напевне завдяки чуду, після ДТП я мав тільки перелом руки і кілька синців. А от пасажирам автівки в яку я влетів не повезло... п‘ятирічне дівча з мамою загинули на місці... Чому вони!? Чому не я!? — ридання вирвалося з моїх грудей, але я продовжив, — спочатку родичі загиблих, мали на меті мене посадити, вважаючи, що тоді я був за кермом бухим, я знав свою провину, я був з ними згодним, хоч я і не пив, але ж стомлений всівся в машину і поїхав. Але дізнавшись про мікроінсульт, вони відступили, прийшли до мене до лікарні і сказали, що претензій не мають, вони пробачають... І що Бог мене судитиме. Та я сам себе пробачити не міг. Останньою краплиною стала мамина смерть, від стресу, який вона пережила, рак почав розвиватися стрімко. І три місяці назад вона померла. Я кілька разів намагався піти з життя, але я грьобане сцикло!!! От і вся історія... 

1 2 3 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За кілька кроків до небуття, Ів Енцані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За кілька кроків до небуття, Ів Енцані"