Ів Енцані - За кілька кроків до небуття, Ів Енцані

Сльози лилися з очей, я нарешті зміг виговоритися, а на душі стало трохи ліпше. Муся уважно слухала мене і ні разу не перебила. Її очі також були зволожені сльозами. Вона возюкала пальчиком в калюжці поряд із собою. Було видно, що її вразила моя історія. Коли вона почала говорити, її голос тремтів: 

— Мені так шкода... Правда. Мені дуже шкода, що в тебе склалося настільки тяжке життя. Стільки трагічних збігів обставин... Але чомусь же ти вижив, отже ти ще можеш зробити світ кращим. Віднайди свою місію... — дівчина, яка все свідоме буття вела боротьбу зі страшною хворобою, і яку майже програла, вважала, що тяжко було саме мені. Оце так іронія... Тим часом вона продовжувала, — Так склалася доля. Кожен проживає рівно стільки, скільки йому відміряно. Лікарі були впевнені, що я не доживу і до шістнадцяти, а вчора мені виповнилося дев’ятнадцять. Це диво, кажуть. А може і справді диво, мене ще з малечку атакували одразу два раки - печінки і кишківника, я пережила незліченну кількість операцій, продовжую жити без кількох необхідних органів, скільки було хіміотерапій вже і не знаю, збилася з рахунку. Бували і ремісії, бувало рак повертався, а бувало що ці дві потвори атакували мене по черзі. Але життя прекрасне, подивися навкруги, навчися помічати маленькі дрібнички, бо з маленьких завжди можна скласти, щось більше. Якщо я не буду дивитися навколо себе, не буду помічати ті маленькі чудеса, що кожної хвилини, кожної секунди трапляються, я буду бачити тільки біль, нестерпний біль, який вже не вгамовують жодні ліки. Це буде кінцем, крапкою мого життя. А мені ще так хочеться жити, хоча  я і дуже від того втомилася... Та і лишилося вже недовго.... 

Муся права, до  біса права... До мене дійшло все, що вона хотіла до мене донести.  Я ще і досі мав відчуття провини перед загиблими і їх сім’єю, але є в її словах зерно правди. Вона має рацію стверджуючи, що життя прекрасне. Чому доля звела нас разом на цьому даху, тільки зараз? Чому не раніше? Тоді я мав би шанс пожити трохи приносячи хоч якусь користь, хоч трохи дійсно пожити те недовге життя, що лишилося. 

— Слухай, я мав раніше розповісти тобі причину, чому я тут опинився на даху... — я наважився на ці тяжкі слова, бо Муся мала право наостанок попрощатися і побути з батьками, а не з якимось лівим чуваком. Ще трохи часу на те лишилося. Сонце вже опускалося за горизонт в клубчасті хмари, небо залилося рожевою фарбою. Неперевершеної краси останній захід сонця. Ніби планета відчувала, що це її останні миті і вирішила на прощання порадувати, паразитів, що на ній оселилися. Ми з Мусею насолоджувалися цією миттю, поки я в голові підбирав підходящі слова. На даху тепер було дві людини, які спрагло хотіли жити. Необхідні слова так і не знайшлися, тому я просто вирішив казати так як є. 

— Перед тим, як я сюди піднявся, мені зателефонував старий друг. І я дізнався те чого не мав дізнаватися. Муся, я біг сюди, тому що хотів ще трохи побути з цим світом на одинці в останнє. Попрощатися, якщо можна так сказати. Якби не ти, я би зрадістю прийняв цю долю, так і не побачивши, що втрачаю. Мій друг, він дуже серйозний хакер, повідомив мені геть погані для нас усіх новини. Він взламав урядові сайти і дізнався, що кілька диктаторів ворожих країн не знайшли спільної мови, почали погрожувати одне одному ядеркою і... тепер будуть нанесені  масові ядерні удари по всьому світу, відомий точний час, це трапиться через п’ятнадцять хвилин. І про це ніде не будуть сповіщати. Влада нас кинула. Інформація стовідсоткова. Це кінець. Ти маєш шанс побути трохи з батьками і попрощатися з ними. Я знаю, що це важко прийняти і навіть повірити в це... 

— Я вірю... — Муся вперше за всю нашу розмову перебила мене, — я вірю тобі. Послухай, хоч я ще хочу пожити, але до смерті я вже давно готова. Бо це було питанням часу. І з батьками я встигла попрощатися, в моєму стані ніколи не знаєш, коли ця мить настане і тому ми це зробили заздалегідь. Нехай для них це буде солодкою невідомістю. Нехай вони проживуть цю мить не в переживаннях, а в спокої і в надії на світле майбутнє. І я не втрачу можливості побачити все на власні очі. Я хочу, щоб мій кінець був сповнений спецефектів! — і вона заразливо захихікала. 

Мене неймовірно вражав розум і сила, цієї худенької, тендітної дівчини. Я був щасливий від того, що Муся відкрила мені очі на цей світ. Я все своє паскудне життя прожив не піднімаючи очей довкола, мене цьому ніхто не навчив і саме тому я бачив в ньому все тільки поганим, саме тому воно було настільки паскудним. 

— Дякую тобі... — здавлено вимовив я. Муся нічого не відповіла, а тільки всміхнулася до мене своєю чарівною теплою посмішкою і похлопала мене по плечі. 

Ми не дивилися на годинника, очікуючи гіршого. Ми смакували цей останній захід сонця, вдихаючи в себе цю захоплюючу мить, поглинаючи її, розчинячись в ній. Ми мовчали і більше не проронили ні слова. Не хотіли порушувати тей спокій, що панував у повітрі. Люди йшли заклопотані з роботи. Хтось вигулював на ніч песиків. Закохані парочки прогулюючись милувалися красою навкруги. Діти, ще досі реготали вовтузячись у калюжах на дитячому майданчику. У будинках навпроти і ті, що були подалі починало загорятися світло. Машини вдалечині світилися стопами у заторі. Ще далі проїхав трамвай набитий людьми. Ніби звичайний вечір. Життя кипіло.  Воно навіть і не думало зупинятися. Ніби завтра ще буде. Ніби майбутнє буде. Але за мить планета очиститься від  хвороби під назвою “людство” назавжди.  

 На горизонті, у різних точках, небо засяяло яскравим світлом. Дійсно ми зникнемо  із вражаючими спецефектами... 

Дмухнув сильний гарячий вітер. Під ударною хвилею умить розбивалося скло. Повітря стало розплавленим від вогняної хмари, що розносилася все далі. Десь більші, десь навіть гігантський, а десь менші повиростали ядерні гриби. Все навколо горіло і плавилося