Ів Енцані - За кілька кроків до небуття, Ів Енцані

— Не розумію. Тіме, повтори ще! 

ЕММА не розпізнала команду. Я набрав повні груди повітря, наскільки це було можливо, долаючи біль, я випалив усі слова разом: 

— ЕММА, постав таймер на кожні десять хвилин! 

— Завдання прийнято. Виконую! 

Почувся гудок і тихеньке цокання відліку секунд. 

— Темряво, голос! 

— Гав! 

Перша команда є. Ставало все холодніше, моя піжамка з динозаврами вже не гріла мене. Але поруч була Темрява, яка обережно притулялася до мене і віддавала мені частинку свого тепла. Вода капала. Все навколо гуло. Дихати ставало важче. Я уявляв, як до нашого будинку... Хоча і сам будинок тепер я уявити собі не міг, чомусь він мені ще і досі вижався великим хмарочосом та насправді такого і бути не могло якщо нас завалило на четвертому поверсі. Я бачив, що лишається від будівлі в наслідок землетрусу... Я уявляв, як до нашого будинку під’їжджає величезна червона пожежна машина, яка мені завжди так сильно подобалася. З неї вистрибує Джо сильний й кремезний. І разом зі своєю командою врятує мене, маму та Темряву. Мені вони завжди здавалися справжніми супергероями. 

Гудок.

— Темряво, голос! 

“Гав!” 

— Агов, малий!  

Почувся старий скриплячий голос звідкілясь зверху. Такий знайомий голос... 

— Там хтось є? — вигукнув я і тихенько радіючи, що ми тепер не самі тут. 

— Так, малий. А ти, що старого не впізнав? 

— Ой... містер Фінч... А як ви тут... опинилися? Ви ж на десятому... живете... 

Моєму здивуванню не було меж, але якщо наш дім склався, як картковий будиночок, то все стає на свої місця. 

— Як-як? З неба впав! — і він зареготав сам зі свого жарту, ніби мале дитя. 

— Не смішно... Як гадаєте... з мамою все добре? 

— Ти ж чув, малий, мама сказала їй просто потрібен відпочинок. Не бійся. Я з тобою. Не скигли. Скоро вас врятують. Чув? 

— Чув... — схлипуючи відповів я. На мене одразу навалилося стільки всього:  і страх, і сум за мамою, і біль. Нестерпний, всепоглинаючий біль. А ще дуже хотілося спати. 

— Малий, а розкажи-но мені, звідкіля ви взяли отого блохастого? — не дивлячись на тяжку ситуацію, голос містера Фінча був досить бадьорим. Напевно, він майже не постраждав. 

— Рік тому... коли стався землетрус... той що був... дуже сильний... Пам’ятаєте? 

— А чого ж ні! Ще й як пам’ятаю. Тоді від нашого маленького містечка майже нічого не лишилося. Ще й ваш старий будинок розтріпало вщент! Твій тато ще тоді під завалами загинув... 

— Так, тоді... Мама казала, що якби ми не були у бабусі... ми б... загинули... нашу квартиру роздавило вщент. Ми приїхали... подивитися на... розвалини... і там біля купи каміння й уламків... сиділо чорне мов темрява... цуценя... Все в пилу... самотнє... Нам стало шкода і.. 

— А хто так по-дурному назвав блохастого? Бо чорний? — містер Фінч мугикнув і тихенько засміявся. 

Гудок. 

— Темряво, голос! — гукнув я впевнено і чітко наскільки міг. 

“ Гав!” — голосно відповіла Темрява. 

І я продовжив трохи ображено: 

— Чого ж.. по-дурному? Я... боявся темноти, а цуценя... було настільки миле... що... ми з мамою придумали... так, щоб я... полюбив темряву... ну і тому, що вона.. Чорна... 

— А що за порода така? 

— Ну ми не... знаємо. Веретинар.. 

— Ветеринар може? — засміявся містер Фінч. 

— Так... сказав, що ... Темрява схожа на... німецьку вівчарку... 

Скрип і гул посилився. Вода, що монотонно капала почала дзюрчати прямісінько поряд зі мною. Таймер потихеньку цокаючи відраховував секунди. Я відчув, що хочу пісяти. Я перелякано засопів. 

— Гей, малий! Не бійся. Рятувальна група вже працює. Це Джо вас шукає.  

На кілька хвилин знову запанувала тиша. Темрява тремтіла. Я тихенько гладив її бочок. Вода дзюркотіла, дім гудів, нічник блимав. Пил майже осів і крізь нього вже можна було бодай щось розгледіти. Прямісінько наді мною, на відстані, що навіть руку не треба вгору вистягати, плити стелі розламалися і склалися найшовши одна на одну, через ущелини виднілися розвалини інших поверхів, труби, чиїсь меблі, стіна завалилася на мій столик і розчавила його, шафа також була розчавлена і стеля чудом трималася на її уламках, я лежав, здавалося, на підлозі, а ліжко було привалене кам’яною глибою. Це все, що я зміг побачити. 

Гудок.  

Я ніби почув його десь здалеку. Набрався повітря і щодуху гукнув: 

— Темрява, голос! 

Темрява дзвінко відповіла: 

" Гав!” 

І я знову заревів. 

— Малий! Чого знову плачеш? Ану! Що мама казала, ти сильний і все витримаєш!