Калашнікова Лідія - Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія

Саллі дуже непокоїла нерішучість нареченого, і вона збиралась розробити план дій із його завоювання та одруження на собі. Я не мала досвіду у таких питаннях, бо мені зазвичай було достатньо просто поглянути на якогось молодика чи посміхнутись йому. Ще жодного разу я не переслідувала мети завоювати когось, тому порадника з мене не виходило.

Натомість, мені, нарешті, випала нагода поділитись своєю бідою. Я пожалілась подрузі, що батьки збирались видати мене за огидного й підстаркуватого Генрі Блумберга. Комбінація – він та я – видавалась найнеможливішою в світі.

Я очікувала співчуття, або, принаймні, розуміння. Але Саллі не підтримала мене.

-Ну що ти, Сузан! – вигукнула вона – Генрі ж найбагатший чоловік у нашому місті. Якби тільки він посватався до мене, хтозна, чи стала б я роздумувати…Якби тільки містер Белл не був таким нерішучим…

«Але, Саллі, невже не ти ще до того, як Генрі зробився мільйонером, називала його найогиднішим та найбезперспективнішим у Нью-Тауні? Чому, варто було йому розбагатіти – ти теж почала думати інакше? Невже тільки для мене правда завжди лишалася правдою?»

Отже, й тут мені не знайти підтримки. Жодна людина в світі не хотіла займати мій бік, і всі вважали, що я мала б дякувати небесам за такого нареченого. Тоді я б швидше подякувала їм, якби вони забрали моє життя…

Саллі пішла, настав вечір, а мати не поверталась. Лихвар жив неподалік, тому мій кімнатний арешт не мав би тривати довго. Я не звертала уваги на час, бо не могла впоратись із думками. Чому наша жіноча доля така, що ми постійно повинні коритися? Спочатку батькам, потім чоловікам…От якщо у мене колись буде донька, я ні за що не видам її заміж проти волі. Навіть якщо їй випаде таке нещастя народитись схожою на Генрі Блумберга…

Мої думки перервав страшний галас. Хтось кричав унизу, на першому поверсі, так розпачливо й тужливо, що на душі робилося неспокійно. Я хотіла вибігти, та, пам’ятаючи про материну заборону, лишилась на місці.

Стукіт у двері змусив моє тіло стрепенутися.

-Міс Піллз! Міс Піллз, ви тут?

Це Мейбел, наша служниця. Вона була однією з тих небагатьох, хто не покинув нас після банкрутства.

-Я не можу відчинити, Мейбел. Мати заборонила виходити з кімнати до її повернення.

-О, моя бідолашна міс – здавалося, чулися приглушені ридання. Що сталося? Щось у мені похололо, стислося, наче в передбаченні страшної катастрофи.

Я відчинила. Мейбел стояла на порозі та трималась за серце. Її кругле, завжди добре до мене та чуйне обличчя було вкрите плямами.

-О, міс – ридала вона – Сталася біда, жахлива біда!

Я спробувала розпитати, але служниця не могла нічого відповісти, бо її підборіддя трусилося, а язик заплітався. Вона тільки тицьнула пальцем униз, на перший поверх.

Не схоже, щоб вона так реагувала на відмову лихваря видати матері кредит. Справа в іншому, але в чому? Мені не лишалося нічого, окрім як одягти капці й спуститися вниз, щоб побачити те, на що натякала Мейбел.

Там стояв якийсь малий замурзаний хлопчисько. Я впізнала у ньому кур’єра, який розносив газети. Він важко й голосно дихав, так, наче щойно дуже швидко біг. Я звернула увагу, що одне плече хлопця – те саме, на якому висіла сумка з газетами – опускалось значно нижче другого. Схоже, він мав якісь проблеми зі спиною.

Хлопчисько хлюпав носом та дивився на мене так, наче бачив янгола.

-Панянко Піллз? – запитав хлопець.

Я не любила, коли мене називали панянкою. У цьому завжди чулася якась насмішка, особливо останнім часом.

-Так, це я. Чого тобі треба?

-Просили послати за вами, міс. Ваша мати… - хлопчисько так хвилювався, що аж почервонів, це добре помічалося навіть крізь бруд на його обличчі – Е-е-е…Місіс Піллз….З нею сталася біда, міс.

Він перехрестився.

-Вона їхала у диліжансі через місток, міс, ви ж знаєте, які у нас мости…Їх давно вже не лагодили, тому вони скоро заваляться….

-Коротше – нетерпляче крикнула я. Чому ці бідняки так люблять плескати язиком?

-Вона їхала, і карета впала з моста у річку – випалив кур’єр. Його вуха палали, та він не зводив із мене очей – Той містер сказав, що вона потонула, і просив покликати вас.

-Що? – я відчувала, як мої очі вилазять з орбіт, а волосся повзе догори – Що ти сказав?

-Ваша мати, вона… - хлопчисько відступив назад, хоч і продовжував, не моргаючи, дивитись на мене – Вона померла, міс, але той пан має сумніви, що це саме вона, тому й хотів бачити вас…Він дав мені долар, міс…

Жарт, відразу подумала я. Чийсь дурний жарт, спроба обдурити мене. Може, хлопчисько просто хотів грошей?

-Як я можу знати, що це правда? Чи ти не брешеш та не плутаєш мене ні з ким?

-Ні, що ви, міс…Той містер так і сказав, що я відразу вас упізнаю, бо таку, як ви, неможливо забути…

Тоді я навіть не подумала, який містер міг це казати. Всередині усе стискалось від страху.

-Що я мушу робити?

-Ходімо зі мною, міс. До моргу, вона там. Ви маєте поглянути та сказати, чи вона це, чи ні.

Дивитись на потопельників? Ні, це не могла бути матір. Вона поїхала, повна яскравих та перспективних життєвих планів, пов’язаних із бажанням якомога швидше видати мене заміж.

Та щось підштовхувало мене вперед, до дверей. Хоча так, спочатку треба перевзутися…Моєю шкірою проходився такий лютий мороз, що здавалося, ніби все тіло вкривається інеєм.

-Чекайте! – раптом почувся скрик. Відчайдушний, болісний…

Моє серце защемило, я обернулась та побачила Джесіку.

Сестра стояла на сходах. Її бліде обличчя зараз видавалося прозорим, очі зробилися величезними й нерухомими. Вони з жахом позирали на мене.

Так досі могла дивитись лише Джес.

-Я піду з вами – вигукнула вона рішуче.

Може, я й не стала б заперечувати, та все говорило про те, що Джесіка зараз битиметься в істериці. Її тонкі руки вже починали труситися, а обличчя кривилося.