Калашнікова Лідія - Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія

-Ні – твердо відповіла я, хоча моє тіло наразі майже повторювало рухи сестри – Ви залишитесь вдома.

-Ні, ні за що, я… - Джесіка спробувала кричати, та голос вже покидав її.

-Мейбел – я дивувалась: як це в мені досі лишалися сили кричати? – Забери мою сестру та дай їй заспокійливе!

Не вистачало ще їй зомліти! Я й сама не була впевнена, що збережу присутність духу, коли побачу потопельників.

Мені довелося пережити це, і, на диво, я жодного разу не зомліла. Моя подруга Саллі любила робити це несподівано, зазвичай тоді, коли поруч знаходився якийсь симпатичний, неодружений та багатий молодик. Я знала, що вона прикидалась, але сама ніколи не використовувала такий спосіб для знайомства з протилежною статтю. У розіграванні подібних трагедій не було потреби, бо мені варто було лише посміхнутися чи поглянути на якогось хлопця, щоб протягом усього вечора він не відходив від мене. Зазначу, що майже нічого з цього я не робила навмисне, природа і так подарувала мені все необхідне для простого й швидкого зваблення.

Містером, який послав хлопця-кур’єра до нашого будинку, виявився Арнольд Белл – той самий наречений Саллі. Він був свідком трагедії.

Арнольд розповів, що моя мати дуже поспішала додому й підганяла візника. Той їхав так швидко, що не впорався з управлінням, коні понесли, карета в якийсь момент від’єдналась і впала з моста. Це сталося на очах у купи людей.

-Вдалося вчасно виловити з води документи, і тоді я згадав про вас. Ви ж подруга міс Карлайл.

Досі я бачила містера Белла лише двічі, і майже не пам’ятала його. Тепер, придивившись, зрозуміла, що Саллі справді мала за що переживати. Він був досить симпатичним.

Тоді містер Белл не надто займав мої думки, та згодом довелося згадати про його існування.

Я бачила тіло матері. Так, це була вона. Холодна, байдужа до всього, навіть до бідності, вона лежала, нерухома, бліда й страшна. Я вдивлялась в материне сухе обличчя й думала, що ніколи по-справжньому не знала її. Були часи, коли вона видавалась мені найближчою подругою, але згодом стало ясно, що наші відносини нагадували стосунки продавця із гарним товаром.

Я не могла позбутися гіркоти, та образа, яка давила мене всі ці дні, не давала спокою. Тепер додалося й почуття провини. Я не мала права сердитись на матір, бо заборгувала перед нею. Вона виростила нас із Джес, вона продовжувала боротись навіть після батькової смерті, коли ми опинились у скруті.

Хтозна, може, із часом я б і змогла покохати Генрі, не може ж він складатися із самих недоліків!

Мати поспішала до банку, щоб отримати кредит, одобрений лихварем. Вона так і не змогла скористатись ним.

Містер Белл віддав мені документи.

-Я не переглядав їх. Думаю, це ваше право.

Та я взагалі не розбиралась у документації. Читати щось, написане там, для мене було те ж саме, що спробувати зрозуміти текст давньогрецькою мовою.

-Міс Піллз? – Арнольд намагався зазирнути мені в очі, та я сховала їх. Вони лишались сухими. Хіба таке можливо, коли помирає мати?

-Чи маєте ви дорослого родича? Такого, який може приїхати й побути з вами вдома?

Залишитися вдома самій. Ні, не зовсім, там же ще буде Мейбел, і Джесіка…

Думка про сестру, про те, що доведеться пояснювати їй усе, втішати її, ту, зовсім чужу мені людину, стала останньою краплею.

Мене прорвало на ридання. Бо ж вони усі – і Мейбел, і Джесіка, і ті двоє слуг, які залишились – чекатимуть від мене рішучих дій. Чекатимуть рішень, які я не здатна приймати, мене тому не вчили…

-Так, є – прохлипала я, коли містер Белл подав мені хустку – Мій дядько…Містер Крістофер Піллз. Він взагалі нічого не знає…

Молодший батьків брат, мій рідний дядько Крістофер. Він жив окремо, хоч і був співвласником нашої газети. Старий холостяк, самотній та не дуже відкритий. Я трохи побоювалась його, як і він – мене, та, зрештою, з моїх родичів, окрім Джесіки, лишався тільки він.

-Гаразд. Я можу відвезти вас до нього прямо зараз.

-Ні, зачекайте…Моя сестра. Вона не повинна лишатись сама вдома. Якщо вам не важко, не могли б ви надіслати дядькові записку, щоб він прийшов до нас додому, як тільки матиме можливість?

Я сподівалась, що та сама можливість настане швидко. У мене не було бажання пояснювати все сестрі, і серце не підказувало мені, що саме моєї підтримки зараз вона прагнутиме найбільше.

Містер Белл викликав диліжанс та відвіз мене додому. Дорогою він постійно торкався моєї руки, говорив про співчуття, але ці розмови не зачіпали мене. Я думала про те, як жити тепер, і не могла накидати в голові навіть приблизний сценарій.

-А…ваш наречений приїде на похорон? – запитав Арнольд.

І тут у мене заболіла голова.

Наречений. Генрі Блумберг. Я не знала його адреси у Джерсі й не мала бажання відписувати йому про загибель матері. Але тепер зі мною залишився обов’язок стати його дружиною. Я повинна вийти за нього заміж. Весілля, звичайно, доведеться відкласти, але це не відміняє моєї обіцянки. Вірніше, вона була дана матір’ю, але частково була й моєю.

Коли я увійшла до будинку, Джесіка чекала на порозі. Я бачила, як тремтіли її губи.

В ту хвилину мені подумалося, що сестра мала б радіти смерті матері, яка ніколи не любила її.

Власне, як і мене.

-Що? – запитала сестра – Що з нею сталося?

-Вона померла – відповіла я. Вийшло глухо, хоча мені хотілося, щоб голос звучав впеневно і твердо.

Сестра билася в істериці. Добре, що Мейбел була поруч та втримала її, інакше вона б кинулась на мене з кулаками.

-Це все через вас, через ваше дурне весілля вона загинула! Якби ви не надумали виходити заміж, вона не поїхали б до лихваря!

Я не просила того. Але мені не хотілося нічого пояснювати, звинувачення сестри не долітали до мого мозку.

-Мейбел, подбайте про міс Піллз, вона не в собі – сказала я – Я попросила надіслати записку дядькові Крістоферу, скоро він має бути тут. Завтра привезуть тіло.