Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

піде геть і забере з собою всі знання про лікантропів, які зуміли вижити після великого полювання.

Шварц різким рухом підборіддя наказав Лавріну відпустити чумака.

— Я молитимусь, аби у твоїй душі прокинулася християнська совість. Ми чекатимемо відповідей... І зробимо всю брудну роботу. Як робили завжди, — Отто вказав на Клименка долонею. — Хіба ти, батько шістьох, не хочеш очистити цей світ, аби твоїм дітям жилося безпечно?

Тиміш спинився перед розчахнутими Ільком дверима. Оправився. Зміряв Отто довгим поглядом і відповів:

— Ви — фанатик, пане Шварце. Далекий від справжнього світу, засліплений, небезпечний фанатик. І ви дарма віддали наказ про моє затримання.

На тому чумак пішов. Отто захотілося крикнути близнюкам, аби скрутили і кинули його до камери, але притлумив це бажання — то знову спокушала гординя.

— Господи! Прости брехню його і надихни на правду.

— Шварц перехрестився.

Руслан перехрестився слідом.

— Брате, я не думав, що...

— Хто наступний? — перебив Отто.

Руслан миттю втямив, що розмову про Клименка завершено, і подав іншу теку.

— А, письменник, — настрій Шварца поліпшився.

— Ведіть.

Поразка з чумаком неприємна, проте навіть на неї була воля Його.

Новий гість, блідий і пом'ятий, за ніч у казематі явно не склепив очей. Він промерз і безупинно трусився, від чого погано тримався на похилому табуреті. Лаврін стовбичив поруч, аби підхопити нещасного чи зламати йому щось — як накажуть.

— Назвися, — наказав Отто, торкнувшись пальцями золотого хреста на грудях.

— Ви ж усе знаєте... Ви вчора мене допитували...

Від нього гостро тхнуло сечею. Шварц скривився.

— Назвися.

— Володимир Буханевич.

— Для чого приїхали до Вінниці?

— Я все розповів! Прибув в особистих справах... До лав війська Січового мене не взяли через вік і стан здоров'я, тому я вирішив спробуватися до головного штабу писарчуком чи ще кимось... Хочу бути корисним! Не бажаю сидіти осторонь, коли Лівобережжя стогне під смарагдовим прапором!

— Це ми чули. Пригадалося щось нове за ніч?

— Що пригадалося? — розпачливо крикнув Володимир. — Я — доброволець, якого ви затримали ні про що! Звідки ви взяли, ніби я винен? Хто таке сказав? Заздрісники? Мене не вперше оббріхують заздрісники!

— Заздрісники, — повторив Отто з кривою усмішкою.

— Так! Суцільний наклеп! Зважте самі: яким чином я міг допомагати комусь із Сірого Ордену, коли вони ненавидять мене за книгу, що я про них написав! Корчму мою спалили, ножа в спину встромили... І про ніж я висловлююся буквально, маю шрам біля лопатки, можете...

Отто дав знак, і Лаврін хвацьким копняком вибив табурет з-під Буханевича. Той незграбно гепнувся на підлогу, вдарився лобом, розсік брову і не встиг зойкнути, як над ним зависли двійко вовкодавів.

Шкода, що з чумаком не можна було вчинити так само.

— Наше джерело не бреше, — Отто наблизився до письменника, сів навпочіпки, погладив псів по кудлатих головах. — Ти носиш маску ненависника Ордену, але насправді допамагаєш його недобиткам. Мені незрозуміло, навіщо ти це робиш. Незрозуміло, навіщо намагаєшся приховати. Тобі тут подобається? Подобається гнити в камері? Подобається бути битим? Тобі це подобається?

— Ні! — верескнув письменник.

Отто кивнув. Натиснути ще — і все розповість.

— Навіщо йти на блюзнірське мучеництво, захищаючи слуг нечистого?

Буханевич мовчав кілька секунд, кліпаючи правим оком, яке заливала кров із розсіченої брови. Пробурмотів:

— Не розумію, про що ви...

— До камери, — скомандував Отто роздратовано. — Цього разу на кілька діб. Води не давати.

— Зачекайте, — скрикнув Володимир, аж тут їх перервали.

Двері розчахнулися навстіж, і не встиг чатовий Ілько схопитися за булаву, коли до кімнати влетів Юхим Кривденко у супроводі молодої жінки. Обоє були в новеньких, з голочки, офіцерських одностроях розвідки — на їхньому тлі побиті часом мундири божих воїнів із пожовклими й посірілими хрестами мали жалюгідний вигляд.

— Усім завмерти! — оголосив голова Таємної Варти.

Його супутниця вихопила револьвер з кобури на поясі. Хорти переглянулися. Наляканий Буханевич відповз до стіни. Вовкодави загарчали, припали до підлоги, і жінка одразу навела зброю на вівчарок.

— Прибери псів. Хутко, — скомандував Юхим.

Отто свиснув, і вівчарки відступили. Фобос встав біля лівої ноги, Деймос — біля правої, готові кинутися на будь-кого, хто наблизиться до хазяїна.

— Ти що, курво, собі дозволяєш? — просичав Кривденко до Шварца.

Його обличчя побіліло від гніву. За останній рік на скронях керманича Таємної Варти додалося сивини, навколо очей побільшало зморщок.

— Вітаю, Юхиме, — Отто припідняв капелюха. — Вітаю, Майє.

Жінка не зводила револьвера (новенька і вельми дорога зброя) з вовкодавів, тому на вітання не зреагувала. Вдвічі молодша за Юхима, форма сидить як влита, блискуче чорне волосся зібране в тугий вузол. Легкий аромат парфуму. Перелюбниця! Шварц ледве стримав гидливу гримасу. Як цим двом не соромно не приховувати свого гріха!

— Якого. Дідька. Затримали. Клименка? — викарбував Юхим.

— Не призивай нечистого у цих стінах. Є підозри, що...

— Є підозри, що ти повний йолоп, Отто, — перебив Кривденко люто. — Чи ти досі не розумієш української? Ми мали цю розмову двічі. Двічі, лярва мати! Ти божився, що все затямив. Я повірив. І тут до мене вривається осатанілий голова чумацького цеху, який скаржиться на незаконний арешт хортами Святого Юрія. Ви геть показалися? У нас триває війна, чорт забирай!

Знову блюзнірства. Отто стиснув кулаки так, що пальці хруснули. Пробач його, Боже, бо не тямить, що верзе.

— Моя війна почалася до вашої, — відповів Отто вголос.

Юхим нарешті помітив Буханевича.

— А це хто такий? Іще один безпідставно затриманий?

— Є свідчення, що він допомагав...

Кривденко спинив Шварца помахом руки і промовив до Володимира:

— Ви вільні