Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

— Нехай ще більше дівок розглядає в клубах, — насупилася Оксана.

— То що тут такого? Ти теж можеш хлопців розглядати. Що в цьому такого?

— Скажи краще, що ти хотіла з Сергієм нарешті опинитися в одному ліжку, — спробувала перекрутити розмову Оксана.

— Ну місце не саме вдале, — зашарілася Марина, — Але хто знає, — розсміялася вона і зробила ковток гарячого п’янкого напою.

— Ви знайомі майже рік, а поводитеся як діти, — Оксана послідувала прикладу подруги і теж відсьорбнула допиваючи чай.

— От хто б казав! — знову посміхнулася Марина. Забрала в Оксани порожню чашку і сполоснувши посуд під навісним рукомийником, зробила жест у бік дверей. — Ходімо спати. Зранку й справді купа справ.

Ледь пересуваючи ноги, від несподівано охопившої втоми, подруги вирушили до своєї кімнати куди Сергій завбачливо приніс речі.

“Все ж таки він найкращий”, — встигла подумати Марина перед тим як провалитися в сон, коли її голова торкнулася подушки. 

Інші так само миттю позасинали, як малі діти що досхочу бавилися цілісінький день.

Всі, окрім Сергія. Він лежав, немов на голках, постійно перевертаючись з боку на бік: то натягував ковдру під саму шию, бо було холодно, то, навпаки, відкидав її в ноги, бо жарко. Якщо і засинав, то коротким, неглибоким сном, під час якого все чув. Проте до опівночі слухати було нічого окрім рідких поривів вітру хитавших вхідні двері, які чомусь не мали ніякого ні засова, ні гачка, ні клямки. Коли ж стрілки настінного годинника зрівнялися у верхньому положенні, до Сергія долинули перші підозрілі звуки. Він миттю прокинувся, але показувати цього не став. Просто лежав із закритими очима, ще дужче вслухаючись у гнітючу тишу. Він уже майже вмовив себе, що то йому наснилося, як раптом почув глухий удар десь на першому поверсі. — "Мабуть, Марта дверима," — подумав Сергій і перевернувся на інший бік. За кілька хвилин гуркіт повторився, але вже на другому поверсі. — "Скрипу сходів не було, значить, це хтось із наших ходить," — миттю пронеслося в голові Сергія, і він вирішив вийти в коридор подивитися, а заразом і сходити в туалет, який знаходився аж за їдальнею.

Одягнувши спортивні штани та гумові капці, Сергій взяв потужний ліхтарик і обережно визирнув за двері. Посвітив по сторонах і, не помітивши нікого, пішов донизу. Старі дерев’яні сходи не видали при цьому ані звуку. Сергій навіть оглянув їх ще раз, аби впевнитись, що нічого не змінилося, і вони ті ж самі. Не помітивши нічого підозрілого, пішов далі. Коли вийшов з туалету, на горі знову бахнуло. — "Протяг дверима, я ж їх залишив відкритими," — промайнула перша думка. — "Який до біса протяг? В кімнаті немає вікон!" — вмить підказав аналітичний розум. Коли ж Сергій підходив знову до сходів, почув голоси і знайомий скрип.

— Фух, це ти! Налякав нас! — вигукнула Марина.

— Ще хто кого налякав? Що ви там на горі гуркотіли на весь будинок?

— Це не ми, — розвела руками Оксана.

— Тоді хто? Може, Марта? Ходімо поглянемо! — Андрій не вагаючись пішов до дверей господині готелю і легенько постукав. Потім ще раз гучніше. Після третього разу обережно штовхнув двері, які з легкістю піддалися та безшумно прочинилися. Подив на обличчі товариша змусив друзів тієї ж миті опинитися поруч.

— Хіба це схоже на житлову кімнату? — виказав сумнів Сергій.

— Так, вона ж сама казала, що тут не живе. Приїздить лише коли є клієнти, — нагадала Оксана.

— Ага, і спить стоячі, — скептично додав Сергій, маючи на увазі відсутність ліжка в кімнаті.

— Вона точно казала, що це її кімната?

— Ну, поряд із їдальнею, — Андрій не встиг договорити, як за їхніми спинами пролунав знайомий голос.

— Ви не мене часом шукаєте?

Всі четверо ледь не підстрибнули від несподіванки. Перед ними в легкій нічній сорочці й капцях на босу ногу стояла Марта.

— Так. Тобто ні. Ми прокинулися від якогось гуркоту… — почала Оксана, але Марта її перебила.

— Вибачте, це, мабуть, кішка. Кожної ночі Агата за мишами ганяє. Мушу зізнатися, що вони тут є. Але здебільшого у підвалі, максимум на першому поверсі, — поквапилася заспокоїти дівчат Марта.

Сергій же пропустив розмову про котів та мишей повз вуха. Він весь цей час спостерігав, з якою цікавістю Марта зиркає на груди Марини, над якими виблискував її оберіг — кулон у формі мигдалини, який, за її словами, дістався у спадок ще від якогось прапрапрадіда.

При цьому Марта чомусь постійно тримала руки або за спиною, або схрещеними на грудях, немов виказуючи таким чином недовіру чи насторогу до гостей.

— Ще раз вибачте і ще раз на добраніч, — сказала вона і відкрила двері кімнати, яка межувала з їдальнею з іншого боку.

— Я точно пам’ятаю, як вона казала, що живе в кімнаті справа, — емоційно шепотів Андрій по дорозі до кімнати.

— Так, якщо дивитися з середини їдальні, вона справа і є, — резонно зауважив Сергій.

— Ти такий весь логічний, що аж тошно іноді, — розсердився Андрій, але одразу розсміявся, ніби тим самим позбавляючись внутрішнього напруження.

До самого ранку ніхто, крім Сергія, ніяких дивних звуків більше не чув. А Сергій, списавши все на походеньки кота, не став розповідати, що до самого сходу сонця крізь сон чув, як хтось блукав коридорами й навіть відчиняв двері до кімнат.