Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

— А я тоді, якщо ніхто не проти, займу он ту біля сходів, — вказав на малопомітні двері Сергій, намагаючись приховати засмучення. Але його терпляча натура підказувала, що поспішати не варто. 

— Вибачте, але там зовсім немає вікон, — повідомила Марта. — Можливо…

— Тим краще, — не дав їй договорити кремезний здоровань і пішов у бік кімнати.

На лиці Марти промайнула тінь занепокоєння, ледь не розпачу,  але вона швидко приборкала емоції.

— Без проблем! Мені треба буквально десять хвилин, аби підготувати її. Знаєте, чомусь не здогадалася поцікавитися при розмові щодо побажань по ліжках, і от тепер незручно вийшло. Спускайтеся поки до їдальні, я саме закінчила готувати вечерю. Там же можете зробити чай, каву, вмитися з дороги, — щебетала балакуча господиня.

— А це слушна пропозиція! — розсміявся Андрій. — Я за. Зголоднів страшенно. Заразом тоді й речі з машини візьмемо.

Ніхто не заперечував, і один за одним вони почали спускатися, а Марта, видихнувши з полегшенням, на мить зазирнула в кімнату без вікон і поспішила за гостями.

Їдальня виявилася просторою кімнатою квадратної форми. Загальний стан мало чим відрізнявся від коридорів. Такі ж тмяні стіни, потріскані шибки, під стелею павутиння. Старовинний стіл зі стільцями, в плані надійності не викликали довіри взагалі. Атмосферу рятував камін, що потріскував у правому кутку від входу, додатково наповнюючи приміщення світлом, теплом та ароматом затишку.

На кухонному столі біля підвісного рукомийника стояло кілька каструль і миска з салатом із свіжих овочів. Там же на сушарні контрастно кидався в очі сучасний дорогий посуд. Розглядаючи світлини зроблені в готелі, сучасна молодь сказала б, що вони згенеровані штучним інтелектом.

— Сідайте, вечеряйте, не соромтеся, а я поки швиденько піднімусь приготую кімнату. Смачного вам!

Марта спритно вискочила за масивні дерев’яні двостворчаті двері, обережно зачинивши їх за собою.

— Ну як вам? — поцікавилася Оксана, накладаючи в тарілку картопляне пюре і салат.

— Досить непогано! Навіть смачно, — відповів Андрій з повним ротом.

— Побачимо. Поки наче нормально, але давайте дочекаємося ранку, і тоді вже зробимо висновки, — на відміну від Андрія, Сергій був налаштований як завжди серйозно.

— Ну ти як завжди, — посміхнувся той.

Проте ніхто не збирався насміхатися з Сергієвої обачності. Усі мали нагоду впевнитися в тому, що його застереження часто не безпідставні, і кожному з компанії Сергій, як мінімум, раз, а то й більше, вже встиг врятувати життя під час минулих експедицій.

Друзі закінчували вечерю, перекидуючись дружніми жартами, коли несподівано щось засвистіло з боку вікна. Всі вмить завмерли. Прислухалися. Свист повторився через кілька секунд, на цей раз навіть гучніше, і більше не припинявся. Одночасно з цим прочинилися двері, і до їдальні увійшла Марта.

— О, я якраз вчасно, — вона цілеспрямовано пройшла в бік каміна, звідки лунав дивний свист, і повернулася з киплячим чайником. — Ніхто не проти чаю? Маю чудовий збір з місцевих трав. Для міцного здорового сну.

Всі, окрім Сергія, погодилися, і невдовзі приміщення наповнилося п’янким ароматом, в якому, окрім м’яти та меліси, Сергій нічого знайомого не вловив.

— Я поки підніму речі наверх, — сказав він, обережно підводячись із-за столу, щоб ненароком не зламати його.

— Він завжди у вас такий серйозний? — поцікавилася Марта, коли за Сергієм зачинилися двері.

— Тільки коли тверезий, — зареготав Андрій, але відчувши на собі суворий голос Марини, сховав посмішку і перевів розмову на інше. — А розкажіть нам щось про ваше містечко. Ми дещо чули та читали, але хотілося б зібрати справді унікальний та цікавий матеріал. 

Марта витримала паузу, прискіпливо оглядаючи по черзі кожного за столом. Марині навіть на мить здалося, коли вони зустрілися поглядами, що її посмішка з привітної стала зловіщою. Але дівчина швидко те скинула на важкий день.

— Буде вам цікавий матеріал. За це навіть не турбуйтесь.

— А це правда, що пишуть про місцевий замок? — спитала Оксана.

— Може й правда. Дивлячись, що ви про нього читали.

— А ви б нам на відео могли дати коротке інтерв’ю? — азарт Марини до блогерства взяв верх над тривожними думками, які без кінця ворушили її підсвідомість.

— Залюбки, але я не так багато знаю, та й на місцеву мешканку не дуже схожа, — посміхнулася Марта. — Ще запідозрять ваші підписники у фейкових сюжетах. Краще зранку Пилиповича розпитайте. Він усе знає про це містечко та його історію. А ще можете до нашого краєзнавчого музею навідатися. Він біля старої церкви, яку звідусіль видно. Якщо пощастить, то завітайте до колишньої вчительки Ядвіги Карлівни. Вона тут прожила все життя, як і її батьки і дід з бабою. Подейкують, що якийсь прапрародич Карлівни навіть з самим Лісовським знався.

— Це власник того замку на пагорбі? — поцікавилася Оксана, яка перерила вже весь інтернет і пересіяла на мілке сито дріб’язки інформації, яку вдалося відшукати про це місце.

— Це власник всього, з чим ви тут матимете справу, — відповіла Марта.

— А як знайти цю Ядвігу? — стояла на своєму Оксана.

— Вона трохи дивна стала на старості й відлюдкувата, але більше за неї вам навряд чи хтось щось розкаже. Живе Карлівна прямісінько перед старим цвинтарем. Він так близько межує з лісом, що вже почав заростати молодими деревами.

— О, це наш формат! — вигукнув Андрій. — Дуже дякуємо за вечерю, за чай та цінну інформацію, але треба трохи відпочити. Щось розморило з дороги.

— Ну ну, з дороги, а як же ж, — не втрималася Марина.

— Надобраніч. Якщо щось буде потрібно, я в сусідній кімнаті, що справа від їдальні, — повідомила гостям Марта, і помахавши гостям, вийшла за двері.

Андрій пішов слідом за нею, а дівчата ще залишилися попліткувати під тріск каміну попиваючи духмяний чай. 

— Ти чого не захотіла з Андрієм в одній кімнаті оселитися? — нарешті Марина мала нагоду поставити подружці делікатне питання.