Герцог Фламберг - Лісовий смуток, Герцог Фламберг

Розділ 5 Смуток

Марко залишився один серед попелища. Його серце було розбите на тисячі уламків, кожен з яких горів вогнем горя і відчаю. Він блукав по вигорілому лісі, кличучи ім'я Лесі. Його голос, колись мелодійний і спокійний, тепер був хриплим і сповнений болю. "Лесю! Лесю!" – лунало серед попелища, але відповіддю йому була лише тиша, що розривала серце ще сильніше.

Він зупинявся біля кожного стовбура, що ще тлів, сподіваючись побачити її обличчя в мерехтінні полум’я. Але замість цього бачив лише власне відображення, спотворене болем і відчаєм. Він торкався до попелу, намагаючись відчути її тепло, але його пальці зустрічали лише холодну порожнечу.

"Чому ти залишила мене?" – шепотів він до вітру, який ніс з собою запах горілого дерева і розпачу. Він хотів кричати вголос, але голос застрягав у горлі, не маючи сили вирватися назовні.

Марко припав до землі, обіймаючи коріння згорілого дерева, наче воно було останнім шматком його коханої. Він відчував себе самотнім, як ніколи раніше. Весь світ здавався йому порожнім і безглуздим.

Раптом, він почув тихий шепіт. Це був голос Лесі. "Я завжди буду з тобою, Марко," – пролунало в його серці. Він підняв голову, озирнувся навколо, але нікого не побачив.

"Де ти?" – запитав він, його голос був сповнений надії.

"Я в тобі," – відповіла Леся. "І ти завжди будеш в мені."

Марко закрив очі. Він відчував її присутність всюди навколо себе. В кожному подиху вітру, в кожній краплині роси, в кожному промінчику сонця, що пробивався крізь попіл. 

×××

Марко знаходив їхні улюблені місця, і кожне з них було раною, що кровоточила на його душі. Старий дуб, під яким вони сиділи, обнявшись, тепер був чорним обгорілим стовбуром, що стояв як мовчазний свідок їхнього щастя і трагедії. Кора, колись шорстка і тепла, тепер була холодна і крихка, як його надії. Він притулився до нього, ніби шукаючи в ньому залишків Лесі, але знаходив лише порожнечу.

Галявина, де Леся танцювала під променями сонця, була вкрита попелом. Він уявляв її легку постать, що кружляє в танці, її сміх, що дзвенів у повітрі. Але тепер тут панувала тиша, порушувана лише шелестом вітру серед попелу. Кожен крок був для Марка ножем по серцю, нагадуючи про втрату. Він опустився на коліна і зібрав жменю попелу, пропускаючи його крізь пальці. В кожній частинці він бачив шматочок її душі.

"Лесю," – прошепотів він, його голос був хрипким від сліз. "Чому ти?" Він відчував себе покинутим, самотнім у цьому вигорілому світі.

Раптом, він почув її голос, тихий і спокійний, як шепіт вітру. "Я завжди буду з тобою, Марко," – пролунало в його серці. Він озирнувся навколо, шукаючи джерело звуку, але нікого не побачив.

"Де ти?" – запитав він, його голос тремтів від надії.

"Закрий очі," – відповіла вона.

Марко закрив очі. Він відчував, як теплий вітерець пестить його обличчя, ніби легкий поцілунок. Він уявляв, як Леся стоїть поруч, і посміхається йому. І в той момент він зрозумів, що вона завжди буде з ним, в його серці, в його душі.

×××

З того часу Марко став примарою лісу. Його тінь, прозора і туманна, як дим, блукала серед руїн, нагадуючи людям про їхню жорстокість. Він з'являвся перед тими, хто зрубав дерева, перед тими, хто підпалив ліс, і шепотів їм про їхні вчинки, його голос був хриплим від горя і докору. Його очі, сповнені туги і безмежного болю, проникали в їхні душі, викликаючи почуття провини і жалю.

Він блукав серед стовбурів, що колись були могутніми деревами, і шепотів їхні імена. Він бачив у кожному з них частинку себе і Лесі. Він згадував, як вони разом гуляли цими стежками, як слухали спів птахів, як відчували спокій і гармонію.

Одного разу, він з'явився перед лісорубом, який зрубав його улюблене дерево. Чоловік, побачивши прозору фігуру, збліднув від страху. Марко підійшов ближче і поклав руку на його плече. "Ти вбив частинку мене," – прошепотів він, і його голос прозвучав як шелест листя. Лісоруб опустив голову, відчуваючи вагу свого вчинку. З того дня він більше ніколи не брав сокири в руки.

Іншим разом, Марко з'явився перед жінкою, яка підпалила ліс зі злості. Вона побачила його прозору фігуру, що стояла над нею, і закричала від жаху. Марко подивився на неї з сумом і сказав: "Ти знищила наш дім". Жінка заплакала і поклялася більше ніколи не робити такого.

Так, Марко став охоронцем лісу, його примарна постать нагадувала людям про необхідність берегти природу. Він став символом втрати і відродження, надією на те, що одного разу ліс відновиться, і люди більше не будуть завдавати йому шкоди. І хоча його серце було розбите на шматки, він знав, що його місія важлива. Він захищав не тільки ліс, але й пам'ять про своє кохання до Лесі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍